Статті
Офіс майбутнього — це арт-студія
Чому нам всім доведеться стати митцями?
20 листопада, 2018
Мы любим тексты без ошибок. Если вы все же их обнаружили, выделите фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Штучний інтелект не лишає шансів цілій армії професій, викидаючи їх на узбіччя історії. Лише у цитадель креативу роботам не дозволяють зайти так легко. Поки що.

Видавництво ArtHuss видало українською книгу Вілла Гомперца «Думай як митець», де автор розбирає універсальні правила креативності, які допомагають подолати творчі кризи.

В останній главі книги Вілл Гомперц розповідає про майбутнє офісів, в яких ми будемо працювати.

Якщо всі школи мають бути художніми, то всі офіси, певно,  мають стати арт-студіями. Я не кажу, щоб люди приходили на роботу в синіх халатах із наїжаченими пензлями з кишень, та я справді вважаю, що коли заохочення до креативності —  справжня мета бізнесу, то редукція ієрархічної моделі робочих стосунків сприятиме співтворчості.

Креативна економіка потребує людей, які незалежно мислять, які здатні думати розкуто й творчо.

Не варто чекати натхнення – за ним треба бігати з палицею. Джек Лондон.

Усі ці інноваційні, цілеспрямовані компанії ХХІ століття стверджують, що потребують людей, здатних народжувати вартісні ідеї та знаходити шляхи їх реалізації. Однак здебільшого бізнесові структури зберігають традиційну авторитарну ієрархію. Звісно, є винятки. На думку спадає американська анімаційна компанія «Піксар» із її аналітичними центрами, форумами зворотного зв’язку й заохоченням співробітників придумувати ідеї для сценаріїв.

Але такі випадки досить рідкісні. Компанії досі не налаштовані створювати для персоналу оптимальні умови й можливості продемонструвати свій талант. Стосунки між роботодавцем і робітником великою мірою засновані на субординації, а не на співпраці. Найманий працівник обмежений у правах і можливостях, а це навряд чи сприяє креативності.

А якби наша економіка була схожа на ту, в полі якої діють митці, більшість із яких —  самі собі роботодавці? Тоді в кожного була б своя вузька спеціалізація й тип мислення митця-підприємця. Бізнес —  великий і малий — існував би, та ми працювали б не на нього, а з ним. Співпраця може тривати двадцять років — або двадцять хвилин. Треба визнати: у такій ситуації втрачається відчуття безпеки (утім, воно часто примарне), яким тішиться найнятий на повну ставку працівник, —  але відчуття більшої самоповаги й незалежності це компенсує.

Мій утопічний сценарій уже став реальністю для мільйонів фрілансерів у всьому світі, але вони поки що радше виняток, не норма. Їх усе ще сприймають як аутсайдерів, запасних гравців або найманих робітників вузької спеціалізації —  на противагу тим, хто інтегрований у бізнес. Маю великий сумнів, що все так і залишиться, коли більшість людей перейдуть у когорту незалежних агентів: динаміка зайнятості й, у ширшому сенсі, суспільства неминуче зміняться.

Новим козирем стане висока мотивація, потужна креативність, адаптивні виконавці, які почуваються господарями власної долі: це нова генерація людей, яких наснажує їхня власна кар’єра. Завданням-викликом для них буде створити нову структуру фінансової підтримки, що дозволить фрілансерам отримувати належні вигоди в сприятливі часи й вистояти у скрутні.

Мені здається, що це, своєю чергою, спонукало б переглянути нинішню систему грошових виплат. До уваги слід брати виняткову цінність і вміння цієї спільноти творців. Стимули або бонуси —  це прекрасно, поки вони є, але, може, треба справедливіше ділити здобич? Якщо фрілансери беруть на себе частину ризиків, працюючи поза штатом, то, може, варто розділити з ними і потенційні прибутки?

Якщо ти допоміг створити або розробити комерційну послугу чи продукт —  тобі належиться частка, співмірна твоєму внеску, чи не так? Може, нинішні угоди, за якими фрілансери передають своє право інтелектуальної власності, теж потребують змін? Чи не можна їх замінити новими угодами, у яких буде враховано пропорційний підхід до розподілу прибутків, і тоді не тільки виконавчу меншість, але й креативну більшість буде визнано й фінансово винагороджено?

Навіть за моїм побіжним спостереженням, дедалі виразнішою стає тенденція до розвитку мега і мікро. Оті, що вважають себе нижчим класом, пересічними або, як іще кажуть, середньостатистичними обивателями, чим далі тим менш зручно почуваються у світі миттєвого зворотного зв’язку он-лайн і величезного вибору товарів споживання, що їх пропонує глобальна економіка. О’кей вже більше не ОК.

Дедалі помітнішим стає чітке розмежування. З одного боку глобальні супер-бренди, величезні заміські торговельні комплекси та найпопулярніші веб-сайти, а з другого —  майстри-кустарі, які створюють і надають автентичні, індивідуальні й локальні продукти та послуги. Чимало з цих досвідчених майстрів торгують посеред жвавого міського гармидеру в тих самих крамничках, які колись було позачинялися. Саме групи таких дрібних підприємців і маленьких колективів, кількість яких дедалі зростає, формують новий креативний клас.

Імовірно, ми йдемо до суспільства, у якому знову буде багато майстерних теслів і неперевершених пекарів, художників-аматорів і винахідників-за-сумісництвом, які переважно працюватимуть у світі цифрових технологій —  або користатимуться з його переваг. Лише тоді некоректне розмежування між заможними та незаможними творцями буде остаточно подолано, коли ми, нарешті, зрозуміємо, що в кожного є цей дар — робити вартісну творчу роботу.

Думаю, що доречно говорити про рух у напрямі до ширшого креативного співтовариства, який уже відбувається у  бізнесі. Кажуть, наприклад, що минулого року спритні підприємці запустили більше стартап-проектів, ніж будь-коли раніше. Хтось зі стартаперів доможеться багатства й слави, як засновник Facebook Марк Цукерберґ, інші залишаться менш відомими. Цілком імовірно, що 20-річна дівчина, яка сьогодні вранці принесла тобі каву, за сумісництвом розробляє програмне забезпечення для ноутбуків, а отой молодик, який щоп’ятниці вивозить із твого двору сміття, —  соліст у групі, що має приголомшливу кількість онлайн-фоловерів у світовій мережі.

Кімната, у якій висять картини, — це кімната, у якій вирують думки. Джошуа Рейнольдс

Дедалі частіше я зустрічаю людей, молодих і підстаркуватих, які обжили одну або дві творчі сфери —  за межами основної професійної діяльності. Хтось тішиться, що йому вдається поєднувати творчість і заробіток на прожиття, тоді як іншим доводиться працювати на кількох роботах чи вести кілька бізнесів, щоб себе забезпечити. А ще є ті, хто спромігся реалізувати свій творчий інтерес так успішно, щоб цим забезпечити собі достатню фінансову підтримку.

Це свого роду професійне балансування на межі можливого, яке митці опановували впродовж століть. Вони навчилися ефективно поєднувати мистецьку практику з надійнішою роботою, як-от наставництво. Ця комбінація «високий ризик / низький ризик», за моїм спостереженням, нині стає популярною в нашому суспільстві. Імовірно, що перевірена часом система —  бос жорстко контролює сувору ієрархію, а штатні співробітники покірно тримаються гамівної сорочки корпоративної етики, — невдовзі виглядатиме архаїчною. Насамперед для того бізнесу, який виграє або отримує прибуток від творчості. Традиційна система, заснована на вертикальному ланцюжку з наказів, — оптимальна для командування армією або групою прикутих кайданами один до одного злочинців, адже це гарантований спосіб притлумити людську уяву.

Майбутнє залежить від нашої рішучості обрати інший шлях. Той, на якому ми всі зможемо виразити себе і зробити свій внесок у суспільство, використовуючи власну унікальну уяву й талант. Наші мізки, а не м’язи, роблять нас особливими, а наше життя —  вартим того, щоб його прожити. Митці це збагнули давно.


Що таке концепт-арт і чим він відрізняється від простої мазанини читайте в матеріалі Торі Польської на Telegraf.design.

У нас є ще дещо для вас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: