Статті
Америка має талант: як українки вчаться дизайну та анімації у вишах США
Розмова зі стипендіантками Фулбрайта
15 січня, 2019
Ася Гарбузова
Журналіст Telegraf.Design

Програма імені Фулбрайта — це культурно-наукові обміни між фахівцями зі 160 країн. Участь можуть взяти студенти, випускники, викладачі і дослідники. Вони приїжджають до США, отримують нові знання і досвід, які згодом мусять застосувати у себе на батьківщині.

Ми розпитали дизайнерку Юлію Федорович та ілюстраторку Наталю Гайду про те, як вони стали стипендіатками Фулбрайта, чого їх вчать у США, в чому відмінність від дизайн-освіти в Україні і що вони планують робити далі.


Юлія Федорович (зліва) — графічна дизайнерка в O Design, вчиться на магістратурі в University of Notre Dame du Lac за Програмою імені Фулбрайта.

Наталія Гайда (справа) — ілюстраторка, вчиться анімації в Savannah College of Art and Design за Програмою імені Фулбрайта.

Розкажіть, як взагалі потрапили на цю програму, як проходив відбір, скільки часу це зайняло?

Юля: Програма імені Фулбрайта в Україні щороку проводить декілька конкурсів, які дають можливість навчатися в аспірантурі, магістратурі чи просто бути вільним слухачем в одному з вишів США. Щоб взяти участь, потрібно написати два ґрунтовних есе та заповнити аплікаційну форму.

Коли до дедлайну залишалось півтора місяця, я поверталась із Ґватемали у США, щоб звідти вилетіти в Україну. Була трохи втомлена і, вочевидь, перевантажена подорожами та роботою (я фрілансер і під час подорожей завжди продовжувала працювати). Я не дуже хотіла подавати заявку, бо здавалось, що зараз на це немає ні часу, ні сили.

Проте в Штатах я навідала свою подругу, ілюстраторку Євгенію Гайдамаку, яка тоді навчалась у Savannah College of Art and Design, також за Програмою імені Фулбрайта. Коли я приїхала, то трохи занурилась у студентське життя, і мене так вразило це все, що я вирішила податись-таки та сіла до роботи.

Працювати над есе особисто мені було дуже складно, оскільки раніше я нічого подібного не писала. У результаті я подала документи за день до дедлайну. На той момент думала, що це найкраще, що я можу написати. Через три місяці перечитала і виявила, м’яко кажучи, дуже багато простору для вдосконалення цих текстів.

Тим не менш, у серпні мене покликали на інтерв’ю, його ми з Наталею проходили в один день — 12 вересня. Я, звичайно, хвилювалась, але це був корисний та цікавий досвід. Через тиждень дізналась, що отримала-таки грант на навчання, залишалось вступити до університету. Для цього спершу треба скласти іспити: TOEFL (на знання англійської) і GRE (англійської та математики). Обидва я змогла скласти лише з другої спроби.

Взимку мені надіслали список із чотирьох вишів, де я могла б навчатись. Декілька з них призначили мені інтерв’ю скайпом. Думаю, під час цих інтерв’ю я навряд виглядала блискучим кандидатом. Майже всі вони відбувались вночі (через різницю в часі), після важкого робочого дня, коли мій мозок просто відмовлявся думати, тим більше англійською.

Після інтерв’ю університети надсилають пропозиції і спільно з Програмою імені Фулбрайта вирішується, в який саме університет кожен кандидат їде вчитись. Таким чином весь процес від заповнення аплікаційних форм до зарахування в університет займає приблизно рік.

Зараз я навчаюсь на магістерській програмі з Дизайну Візуальних Комунікацій в University of Notre Dame du Lac, штат Індіана. Ця програма є однією з найменших в університеті: на мою спеціальність приймають лише одного студента на рік. Переважно вчаться американці, серед студентів магістратури в нас всього три іноземці: дівчина з Пакистану, хлопець з Непалу і я.

Усього я проведу в цьому університеті три роки, і це нетипово довго — зазвичай подібні програми тривають максимум два. Проте у нас все доволі специфічно — студенти тут не так вивчають конкретні дисципліни, як працюють над своїми проектами. А з другого семестру всі без винятку повноцінно викладають. Після завершення я отримаю ступінь магістра мистецтв, і, можливо, ще один другорядний ступінь (Minor). В якості другорядного я найбільше схиляюсь до спеціальностей факультету Кіно, Телебачення та Театру. Крім цього, після програми я матиму право викладати.

Slider image
Slider image
Slider image

Роботи Юлі Федорович

Наталя: Почула про програму від Жені Гайдамаки, мого друга та ілюстраторки, що закінчила той же виш за програмою Фулбрайта. Подавалася як усі — заповнювала велику анкету на сайті, писала два есе (Personal Statement та Study Objectives), шукала рекомендації.

Було дуже важко писати есе, насправді, — це те, чому мене особисто не вчили у школі: написати переконливий, логічний текст, що представляє тебе як кандидата і може пояснити будь-кому твоє сильне бажання вчитися чи досліджувати щось. Текст повинен бути зрозумілий максимально великій кількості людей (не обов’язково в комісії будуть присутні аніматори чи спеціалісти з молекулярної фізики), теми можуть бути найрізноманітніші.

Мені пощастило, що були люди, котрі давали мені поради і допомагали з вичиткою, редагуванням. Це Женя Гайдамака, звісно, — власне, колишні фулбрайтери і офіційно залучені до оцінки кандидатур, і є таке дуже круте коло підтримки. А також Оксана Лущевська — письменниця, яка проживає в Штатах і отримувала тут ступінь PhD з дитячої літератури. З Оксаною ми співпрацювали як автор та ілюстратор, і я дуже вдячна їй, що вона в мене повірила (тут я взагалі хотіла б подякувати всім, і нашій фулбрайтівській команді на чолі з Інною Бариш, і любому Видавництву Старого Лева, і Сергію Гаврилову — без вас мене б тут не було).

Весь процес досить довгий — від початку підготовки документів до початку власне навчання в Штатах пройшло півтора дуже насичених роки.

Наталю, до цього ви працювали як ілюстраторка, чому вирішили зайнятись анімацією?

Завжди хотіла займатися класичною 2D-анімацією, це така дитяча рожева мрія. Я була закохана в персонажку, динаміку, сторітелінг. Власне, в ілюстрацію я подалася з тих же міркувань — хотіла візуалізувати історії. Але цього мало, хочеться руху. Тут, під час навчання, я побачила, що несвідомо використовувала багато саме анімаційних прийомів у малюванні. Це мене ще раз переконало у правильності свого вибору.

Slider image
Slider image
Slider image

Ілюстрації Наталі Гайди

Що було найскладніше під час переїзду? Як адаптувалися, що найабсурдніше і веселіше у всьому цьому?

Н. Г.: Я майже не мала ніяких очікувань, тому що розуміла — однаково все складеться інакше. У мене ніколи не було студентського життя, оскільки я вчилася лише заочно. І зараз усе ніби почала з нуля: живу в домі з людьми, із якими познайомилась за тиждень до виїзду. Усе це мені в новинку, і, мабуть, до цього було важкувато звикнути.

Штати — дійсно мультинаціональна країна, і це теж момент, який спочатку не лякає, ні, але заставляє звернути на себе увагу. Серед людей з якими я спілкуюся — індуси, китайці, японці, афроамериканці, та мені важко згадати, ще хто. Від дуже багатьох стереотипів (а вони будуть виникати, навіть якщо ти подорожуєш, Україна — дійсно мононаціональна країна переважно, це впливає) довелося відмовитися раз і назавжди.

Взагалі Савана дуже специфічне для Штатів місто. Воно історичне, саме тут жили тітки Скарлет О’Гари зі «Звіяні вітром», і через свою красу Савана, на відміну від Атланти, була збережена під час війн конфедератів. Це страшенно туристичне маленьке містечко, куди люди їдуть смачно поїсти, послухати історії з привидами, знімати кіно. Тому деколи я досі відчуваю, що переїхала зі Львова у Львів.

А ще, якщо не враховувати туристичної поїздки до Індії, я ніколи не жила в субтропіках. Тому мене досі трохи вибиває розмаїття квітів надворі взимку.

Ю. Ф.: Я їхала до США у липні, хоча навчання в університеті починалось лише наприкінці серпня. До того я брала участь в семінарі, де майбутніх студентів знайомили з особливостями життя та навчання в США. Ці семінари — чудесна річ, бо там можна познайомитися з фулбрайтерами з усього світу. Наприклад, у мене тепер є друзі чи не з кожної країни Латинської Америки, а також з Буркіна-Фасо, Кенії і навіть з Бутану — це малесенька країна між Індією та Китаєм. До речі, Програма імені Фулбрайта в Бутані відправляє на навчання в США лише одного студента на рік. З України щороку їде так вчитись приблизно півсотні людей.

І от, уявіть собі — за два дні до вильоту я отримую посилку, в якій кілограм зо п’ять книжок — це мені університет надіслав для літнього читання. Я приречено виклала з валізи три сукні і пальто, щоб впхати якось туди ці книжки і повезти їх назад у Штати. Тепер вони лежать на поличці, так і не прочитала їх, якщо чесно.

Загалом я багато подорожувала, тому переїзди для мене жодним чином не пов’язані зі складнощами. Проте цього разу було по-іншому, оскільки я приїхала вчитись, а це значно складніше, ніж просто переїхати кудись жити. Я різко опинилась в англомовному академічному середовищі, де на мене одразу покладається дуже багато обов’язків. Важко було на початку: з мовою, з культурними та академічними особливостями. Було відчуття, ніби я намагаюсь пливти стометрівку в басейні, де води лише по щиколотки. Зараз, здається, трохи легше стало. Я, принаймні, краще розумію, що від мене тут очікують, які мої обов’язки, що робити і чого краще уникати.

А як проходить процес навчання: скільки триває, на що спрямований найбільше? Яка різниця у інструментарії українських і американських фахівців?

Н. Г.: В Україні поки немає повноцінної анімаційної освіти. Лише якісь окремі курси.

У США — це величезна галузь з багатьма напрямками і ти сам вибираєш, куди тобі йти. Насамперед в нашому виші розділена анімація та моушн-дизайн як спеціальності. Всередині спеціальності є спеціалізації, і ти досить швидко повинен зрозуміти, чим ти власне хочеш займатися, на що звернути особливу увагу. Наприклад, чи ти будеш спеціалізуватися в анімації, рігінгу, моделінгу чи, наприклад, сторібордах.

Неочікуваним для мене стало те, що 2D-анімація тут не в тренді — переважно всі займаються 3D. Але, якщо бути наполегливим, то можна «протиснути» потрібний тобі напрямок. Тобто буквально, зібрати натовп однодумців, піти до декана чи написати йому. Цілком реально, що запросять ще вчителя чи порадять тобі, як краще вчинити в такій ситуації — можливо, взяти предмет з іншої спеціальності або робити індивідуальний проект.

Сіллабус. Кожен предмет ще до початку детально розписаний, включно з допоміжними сесіями і домашніми завданнями. Ти дуже детально можеш уявити, що саме на тебе чекає, і підготуватись. Наприклад, зараз в мене канікули, але я готувалася до наступної чверті — пройшла кілька курсів на linda, доступ до якої для студентів безкоштовний, щоб бути знайомою з предметом, що ми його вивчатимемо. Це, сподіваюся, зменшить мені стресу, хоча він однаково буде — це дуже щільний потік інформації.

Тут все дуже швидко. Як тільки я приїхала і ще не встигла розібратися, як і що відбувається, отримала лист від професора з основ анімації. Він просив нас терміново, на післязавтра, зробити першу пробну анімацію, щоб оцінити наш рівень. Я була шокована, бо не мала ні програмного забезпечення, ні знань, нічого. Тому пішла шукати корпус на околиці міста, знайшла комп’ютер і за два дні розібралась, що до чого. І це задало такий вектор, який мені дуже подобається, і так воно й досі. Під час навчання я впевнена, що ляжу спати, знаючи і розуміючи набагато більше, ніж знала зранку.

У нас є дев’ять обов’язкових предметів і сім на вибір. Я збираюсь вивчати предмети з інших спеціальностей — з тієї ж ілюстрації, коміксів, моушн-дизайну, театрального відділу. Тут все відкрито і ти сам вирішуєш, що тобі потрібно. Одне «але» — ти повинен встигнути потрапити в потрібний клас. Деколи це непросто, особливо, якщо професор дуже популярний — тут існує відкрита система рейтингів з відгуками.

Університет звертає велику увагу на те, щоби кожен студент вийшов конкурентоспроможним спеціалістом. Інтернатура — це обов’язковий предмет, є також предмети і окремі воркшопи по організації портфоліо та, наприклад, співбесід з роботодавцем. Є проекти в колаборації, щоби для тебе не стала сюрпризом майбутня праця в команді.

Взагалі, що мені дійсно подобається — всі проекти тут «за жизнь», це не якісь уявні предмети мистецтва. Мої руммейти — дизайнери, і багато речей, що придумали вони та їх друзі, реалізовані. І в середовищі коледжу, і в самому місті — магазини, дитячі площадки, що завгодно. Тут дуже швидко розумієш, НАВІЩО потрібно те, що ти робиш, і це знімає питання мотивації.

Ю. Ф.: Я навчаюсь у департаменті Мистецтва, Історії Мистецтва та Дизайну. Тут є шість спеціальностей — кераміка, скульптура, рисунок і живопис, фотографія, графічний дизайн та індустріальний дизайн. Кожна з них приймає по одному студенту на рік.

Магістерська програма тут безкоштовна. Тобто, якби я не отримала стипендію ім. Фулбрайта, все одно теоретично змогла б тут навчатись безкоштовно. Мінімальні гроші на життя всі студенти заробляють, працюючи в університеті. Я, наприклад, 12 годин на тиждень працюю графічним дизайнером у місцевому музеї, а також 6 годин асистую професору, що викладає курс з дизайну пакування. У наступному навчальному році звільнюсь з музею і почну викладати свій курс.

Сам процес мого навчання організований доволі специфічно. Я маю можливість брати лише один курс, який віддалено нагадує навчальний процес у звичному розумінні — аудиторія-студенти-лекція. При цьому, система дозволяє мені вибрати цей курс, але мій вибір доволі обмежений: зазвичай, я можу вирішувати, хочу я вчити сучасне мистецтво чи, наприклад, античне.

Значну частину всього процесу займає самонавчання. Щосеместру я зобов’язана реалізовувати масштабний проект, який закінчується виставкою. Минулого семестру мій проект був про зміну кордонів у Центральній Європі в ХХ ст. У результаті, я презентувала інсталяцію: кімнату, на підлогу якої проектується анімація того, як, власне, змінюються кордони з роками. Крім цього, в кімнаті лунають історії про політичні, соціальні, культурні, економічні та демографічні зміни, яких зазнають люди, що живуть в умовах постійного зміщення кордонів.

Проект Юлі Федорович про зміну кордонів в Центральній Європі

Що плануєте робити далі, повертатись/залишатись/над чим працювати?

Ю. Ф.: Наступного семестру я маю розпочати новий проект, і зараз міркую над тим, що саме це буде. Мене дуже цікавить тема боротьби за незалежність, добробут і краще майбутнє своєї країни. Маю на увазі таку боротьбу, коли ти в будь-який момент готовий померти за свої ідеали. Цікавить не так психологічна складова цього явища (хоча і вона теж), як тяглість усього процесу і різні форми, в яких це може виявлятися. Все це, хоч і завжди було дуже актуальним для України, проте ми, насправді, не єдина країна з такими особливостями. Проблеми здебільшого всюди однакові, але способи їх вирішення дуже відрізняються. Поки важко уявити, як всі ці роздуми можна перетворити на дизайн-проект, але в мене є ще достатньо часу на дослідження.

А щодо того, повертатись чи залишатись, то для стипендіатів Програми імені Фулбрайта таке питання не стоїть взагалі — ми зобов’язані повернутись в Україну через деякий час після закінчення навчання, аби застосувати знання, які отримали тут. Але, навіть з урахуванням цього, мені важко передбачити своє майбутнє в далекій перспективі. Я точно хотіла б завершити навчання тут, а також трохи попрацювати, щоб уявляти, як все влаштовано в дизайн-індустрії. Проте постійно жити в США у мене бажання, якщо чесно, не виникає взагалі. За моїми мірками, Мексика, наприклад, значно комфортніша (і в цілому тепліша).

Н. Г.: Згідно з програмою я можу бути тут до трьох років. За попереднім планом саме навчання займає два роки і одну чверть. Але все це гнучка система і я буду бачити, як все піде: де і на скільки я знайду інтернатуру, чи потрібно мені буде брати предмети онлайн, це можливо.

Щодо творчих планів, є певні проекти, які я давно хочу втілити, але про які поки страшнувато говорити. Це, знаєте, як колись мені здавалося, що проілюструвати книжку — непідйомна річ. Я дуже боялась, як можна взяти, почати і закінчити таку махину. І це дійсно довго, мінімум 2,5 місяці, навіть з урахуванням пришвидшених українських термінів. Зараз я впізнаю багато своїх страхів з минулого, тільки уже в іншій галузі. Мені все одно трохи лячно, що можна почати робити анімаційний шот, закінчити його і показати.

Але ці страхи поступово знімаються. Наприклад, за чверть у мене буде предмет, де треба зробити такий собі псевдомультфільм — це не важко, але дуже допомагає подолати переляк. Зараз я зосереджена на прикладних речах: технічних моментах, програмному забезпеченні тощо. І, звісно, ілюструю книгу.

І ще я стараюся, наскільки можливо, побачити Штати. Недавно повернулася з Нью-Йорка, навесні їду у Вашингтон.

Що порадите охочим стати майбутніми стипендіатами Фулбрайта в галузі дизайну?

Н. Г.: Я б порадила сісти і почати щось робити. Насправді я чула, що навіть сама анкета може відлякати людей — вона довга. Я дуже добре пам’ятаю, що стало для мене поворотною точкою — якось моя подруга Марися Рудська запропонувала приїхати в Лондон. Всі, хто робив британську візу (особливо фрилансери, як я), знають, що таке британська анкета. Існують навіть спеціальні платні консультації з її заповнення. І я все ж таки сіла та усе оформила — з допомогою, але. Після цього відчула, що уже можу все.

Треба якось позбавлятись набутої безпорадності і не очікувати чогось конкретного, тому що все одно все буде інакше, ніж ви думали. Найкраще бути відкритим до всього і багато працювати.

Ю. Ф.: На моїй програмі можна навчатись безкоштовно і заробляти гроші на життя без участі в конкурсі Фулбрайта. Єдине, за що вам доведеться заплатити з власної кишені — це іспити, квиток в США, віза та, можливо, ще деякі незначні суми, пов’язані з перекладом та подачею документів.

Загалом в США є близько 35 університетів, які на різних умовах пропонують безкоштовну магістерську програму в сфері дизайну. Тобто, отримати освіту тут — це значно реальніше, ніж може здатись на перший погляд.

Природно, що багато хто відчуває страх та неготовність. Мені здається, до всього цього неможливо повністю підготуватися. Треба просто в певний момент розпочати цей шлях і йти ним крок за кроком. Кожне наступне випробування буде складнішим за попереднє, але справлятись з ними стає все простіше, бо в процесі з’являється безліч безцінного досвіду.

Знаєте, якщо вийти на станції метро Дніпро в Києві, і йти до річки, то ймовірно, що ви переходитимете дорогу через підземний перехід. Моя подруга називає його «перехід поганих слів і добрих порад». Так ось, там на одній зі стін є написано: never mind the bullets. Це, мабуть, найкраще, що я можу порадити.


Раніше Telegraf.Design розповідав, де і чому вчилися українські веб-дизайнери.

avatar
Ася Гарбузова
Журналіст Telegraf.Design
Колонка

У нас є ще дещо для вас