Статті
Знак – нове старе слово у графічному дизайні
Рецензія на книгу «Знак. Українські товарні знаки 1960–1980» від колективу У, Н, А
10 січня, 2020
Марія Бліндюк
Журналістка Telegraf.Design

Українське мистецтво багато в чому розвивається в ретроспективі: хаотично згадуємо все, що можна. Виставки художників минулого століття, збірки поезії шістдесятників, відновлені кінофільми. І в цьому страхові забути часто виринають справді цікаві речі, які чи то оминули увагою, чи то взагалі забороняли. Нова книжка від колективу У, Н, А «Знак. Українські товарні знаки 1960–1980», що вийшла у видавництві IST Publishing, якраз спрямована на повернення ідентичності українським графічним дизайнерам. Давайте розбиратися, про що це й для кого потрібне.

Читайте також:  Як дизайнери працювали над знаками в «доцифрову епоху»

Колектив дизайнерок У, Н, А – це Уляна Биченкова, Ніка Кудінова та Альона Соломадіна, які об’єдналися для того, щоби дослідити харківську графіку товарних знаків у пізньорадянський період. Так 2017 року з’явилася виставка в Малій галереї Мистецького Арсеналу, що за два роки переросла й розширилася в книжку. Ця ремарка пояснює, чому видання приділяє стільки уваги саме «харківській школі» графічного мистецтва.

«Знак. Українські товарні знаки 1960–1980» щедро наповнена зображеннями логотипів, ескізами знаків і шрифтів та фотографіями – авторки дотримуються правила «ліпше один раз показати, ніж сто разів розповісти». Для книжки збирали матеріали в родичів і знайомих, підняли давні архіви та, зрештою, закінчили Харківську академію дизайну та мистецтв. Попри те, до чого закликає анотація та передмова, це видання можна сприймати як популяризацію унікального українського дизайну, а не архівування минулого. Авторки розповідають, що зібрати матеріал та інформацію про нього було надзвичайно важко – через анонімність багатьох робіт. У радянські часи нормальною практикою було отримати замовлення від дизайнера й забути про нього, оскільки така робота розцінювалася як механічна, а не творча.

Подібні деталі й історичний бекграунд місцями виникає поміж портретною хронікою різноманітних художників. Авторки утримуються від глибинного мистецтвознавства й аналізу робіт, обмежуючись короткими ремарками про стиль, в якому намальований ескіз, та головними ознаками цього стилю. Тому текст тут виглядає радше допоміжним компонентом до зображальної частини – що є доволі сильною, адже логотип покликаний самостійно нести достатньо сенсів у своїй лаконічній формі.

У всьому світі Східна Європа – це нова екзотика. Ми спостерігаємо захоплення 1980-ми й Холодною війною в телешоу та фільмах, ми бачили успіх серіалу «Чорнобиль» і збільшення потоку туристів до місця аварії. Образ Східної Європи розширився далі, ніж зруйнована Словаччина в стрічці «Євротур» чи мужні болгари в хутрі з книжки «Гаррі Поттер і келих вогню». Абстрактний соціалістичний табір розвалився на окремі країни з унікальними історіями й культурами. Тепер їхнє зображення більш деталізоване, а радянська епоха стає не просто ностальгією для старших родичів, але натхненням для покоління рейвів. Соціалістичний модернізм переосмислюється й стає новим (або добре забутим старим) відкриттям. У цьому контексті книжки на кшталт «Soviet Modernism, Brutalism, Post-Modernism: Buildings and Projects in Ukraine from 1955 -1991», що вийшла у видавництві «Основи» трохи раніше цього року, чи от «Знак. Українські товарні знаки 1960–1980» справді захоплюють іноземців, а особливо художників і дизайнерів.

Хоча на перший погляд книжка виконана довершено, місцями в структурі втрачається логіка. Якщо це вже дослідження, не вистачає мотивації обраних тем: чому книжка відкривається саме Харківською школою графіки? чому виокремлено постать саме Володимира Побєдіна? Відповіді на ці та інші запитання можна знайти в інтерв’ю з авторками, але ця інформація не була би зайвою й у виданні. За структурою видання більше нагадує збірку окремих колонок, а не композиційно цілісний текст – усі розділи могло би поєднати пояснення їхнього порядку або причинно-наслідкові переходи.

Хоча всі зображення цілком самостійні, поряд із ними є текст, і Уляна Биченкова, Ніка Кудінова та Альона Соломадіна намагалися розповісти їхню історію. Однак або в процесі верстки, або з інших причин окремі знаки іноді зовсім не пасують до змісту текстів на сусідній сторінці. Через це та частина аудиторії, яка читатиме книжку від початку й до кінця, може втратити увагу й розгубитися.

У п’ятьох розділах-статтях авторки почергово розкривають різні аспекти розвитку графічного мистецтва в Україні. Кожен розділ доповнений цитатами самих художників, їхніх знайомих та дослідників (із тих небагатьох, що вже зверталися до цієї проблематики в Україні). Перший розділ повністю присвячений Харківській школі знакової графіки: її розвиткові з 1920-х до 1980-х років та найбільш визначним фігурам – Євгену Надєждіну та Володимиру Побєдіну. Останній стає другою темою в «Знаці» – У, Н, А колектив зібрав не тільки велику колекцію робіт художника, але й навів цитати його сучасників про особливості його стилю.

До наступних двох розділів редакторки залучили й інших авторів: Лія Безсонова детально розповіла про процес розробки товарних знаків у дизайн-організаціях радянської України. Як узгоджувалися проєкти та наскільки сильною була зовнішня цензура – зі слів самих авторів. Чи не найбільш інформативна частина книжки. Після цього Рокас Суткайтіс пояснює, у який спосіб західна графіка вплинула на вигляд радянських логотипів після 1960-х років (і чи вплинула взагалі). Автор проаналізував, чи є підстави звинувачувати радянських графіків у плагіаті або приписувати наслідування американських колег.

Насамкінець Уляна Биченкова, Ніка Кудінова та Альона Соломадіна показують на практиці, як можна інтерпретувати українські товарні знаки минулого століття на прикладі власних колажів.

Попри все, кількість і якість ілюстративного матеріалу в книжці дозволяє поставити примірник на одну полицю з міжнародними виданнями на кшталт Taschen чи Garage. Навряд умовному німецькому ілюстратору буде цікаво читати про сформовані товариства художників у Харкові. Але подивитися на пластичність форм у логотипах Володимира Побєдіна чи образність у роботах Мойсея Фрадкіна – цілком. Не дарма в усі часи представники різноманітних течій у мистецтві зверталися до японських чи африканських культур, вивчали історії Індії чи Південної Америки. У вічному пошукові натхнення такі несподівані артефакти, як «Знак. Українські товарні знаки 1960–1980» можуть бути дуже помічними.


Раніше Telegraf.Design публікував інтерв’ю з колективом У,Н,А про історію української промислової графіки та цілі проєкту.

avatar
Марія Бліндюк
Журналістка Telegraf.Design
Колонка

У нас є ще дещо для вас