Даша Цапенко називає себе «дизайнеркою, яка іноді намагається вступити на територію художників». Її цікавить тема одягу, людського тіла і простору, в якому воно знаходиться, а методи та інструменти дослідження завжди можна варіювати. Розповідаємо про підхід Даші до дизайну і чотири її проєкти.

Читайте також: Ugly-дизайн та естетика візуального трешу: що робить Сніжана Чернецька

Даша Цапенко живе в Амстердамі, а родом з Києва. Вона закінчила НАОМА, де вивчала архітектуру, та магістратуру із соціального дизайну в Ейндговенській академії. У 2019-му разом з архітектором Назаром Греськом заснувала ательє Proso. 

Я застосовую різні підходи й інструменти і не ставлю себе в межі єдиної диспипліни. Коли є необхідність, самовизначаюся за настроєм або за тим, до якої сфери ближчий мій актуальний проєкт. Часом називаю себе архітекторкою, інколи – соціальною дизайнеркою. Також я перформерка, бо цей інструмент використовую дуже часто у своїх роботах. І дослідниця, бо всі роботи починаю з дослідження, що включає багато читання і письма.

По-хорошому весь дизайн – соціальний, бо створюється людьми і для людей. Водночас з цим поняттям багато непорозумінь. Коли люди бачать його, відразу думають, що ми рятуємо світ. Я не рятую світ, я рятую себе і є шанс, що світу від цього не стане гірше. Коли хочу друзям згрубша пояснити, що таке соціальний дизайн, то кажу, що це той, який не можна продати. Ти його створюєш не тому, що за це заплатять гроші.

Працюючи у сфері архітектури, зрозуміла, що 100% свого часу проводжу за екраном комп’ютера. Створюючи інтер’єри, спираюся на нормативні бази, але не забруднюю свої руки. Захотілося забруднити руки і відчувати, створювати щось, базуючись на досвіді людини, а не лише теоретичних знаннях.

Я не рятую світ, я рятую себе і є шанс, що світу від цього не стане гірше

Шукаючи інші методи роботи і способи розуміти архітектуру, вступила до Ейндговенської академії дизайну. Там нас підштовхували дослідити, що для нас самих є дизайн, і самостійно спозиціонувати себе у цьому полі.

У дизайн-академії всі казали, що мої роботи більш художні і поетичні. Але коли потрапила в художню резиденцію і подивилася, що створюють художники, зрозуміла, що я дуже дизайнер, бо моя поетика не на художньому рівні.

Позиціоную себе як дизайнерка, яка інколи намагається вступити на територію художників. Я за мультидисциплінарність і відчуваю себе десь посередині.

Дизайнер вирішує проблему, його місія – принести дуже зрозумілу, практичну користь. А для художників найбільший страх, щоб їхня робота не здалася дидактичною, надто прямолінійною, там мають бути рівні глибини. Хоча насправді в гарному дизайні теж.

За форматом мої роботи – елементи мистецтва і їх часто запрошують на виставки. Вони про відслідковування явищ, процесів у нашому світі і донесення цього у фізичній формі.

Ловараторія (Lovaratory)

Назва походить від слів love і лабораторія. У цьому проєкті досліджувала, як ми можемо створювати інтер’єри, базуючись на романтичних відносинах мешканців.

Більшість типологій наших будівель створені для гетеронормативних родин: мама, тато і двоє дітей. При цьому живучи в Голландії, я бачила, що 80% сімей мають який завгодно, але не такий склад. Так почала досліджувати альтернативні типи сімей та романтичних відносин і пробувати на базі цього проєктувати наше житло.

Результат вилився у перформанс, зроблений у колаборації з актором та продюсером, а також активістом екосексуального руху Даніелем Кремером (Daniel Kremer). Ми разом з аудиторією переносили емоційні переживання з ряду нетипових романтичних відносин спочатку у певні рухи-пози, а потім, виходячи з цих поз, у матеріальні об’єкти, які їх фіксували б. Для цього використовували м’яку піну.

Зображення: timothy-liu.com

Натхненням та поштовхом для «Ловараторії» став проєкт «His, his and hers», тобто «Його, його і її», який представляли на Dutch Design Week 2018 разом із двома тогочасними партнерами Тімоті Ліу (Timothy Liu) та Крісом Купером (Chris Cooper). Він розглядає поліаморність і досліджує, як такі сім’ї живуть в умовах сьогодення.

Ми втрьох створли поліаморну сім’ю і в процесі експерименту пробували зрозуміти, яких речей в повсякденному побуті нам бракує. У результаті створили колекцію меблів: велике ліжко, стіл, сервірований на трьох, спеціальна вішалка для одягу. Купували предмети побуту в Іkеа і пристосовували до своїх потреб. На Dutch Design Week представили проєкт у вигляді шоуруму, обладнаного меблями на трьох.

Нам ішлося не лише про домашній простір, але й про соціальний. Наприклад, у суспільстві є стереотип, що романтична вечеря має бути на двох. А що робити, якщо людей троє? Ми ходили в різні ресторани і просили зробити вечерю на трьох, нам відмовляли. Те саме в готелях. Все тільки для двох, а поза цим нічого немає.

Ковдровий щоденник (The Blanket Diary)

View this post on Instagram

#theblanketdiary Day18 Helgueras Albergue Noja Aventura The decision not to leave the monastery of Laredo at 7am to walk another 30K further as usual, and the idea to stay for half a day more in the town in order to finish some urgent work instead, became crucial and led to a series of following events that drastically changed the a bit shaky but still quite stable dynamics of my Camino. Bravely accepting the fact that due to my walk delay, I might never see James the blacksmith from Catalonia and even worth — weird Aaron from Switzerland in my life again, I entered one of the local cafes of Laredo and started to work. Thrilled, I stayed in the cafe up to 4pm, until was kicked out due to holy siesta, which normally lasts until 6. Grand. Using that gap time to move at least a bit further, I managed to make 15 K through long beaches and some mountains before sunset. The place to stay overnight became an albergue for piligrims, painted in neon blue, which at the same time had a function of a hotel, of a restaurant, of a snack bar and of a kid’s summer camp. (probably of something else as well). The interior walls of the building were blue, not neon tho. The lonely sofa on the terrace was blue, also were the dusty curtains all around. Blue was the color of the albergue’s host’s t-shirt and apron, as well as the washing detergent that he gave me for the laundry. No need to mention, that the color of the mattrasses on all the bunk beds, as well as the round wooden keychain on the keys that I got, were blue. Btw, that day, the sky was also fucking deep blue. An eye refresher became the garden. Blue were only the plates that rested on the plastic red Coca Cola tables, sorounded by red chairs. One half of the garden was green – real grass and weeds, the other was same green, but fake —11panels of plastic grass. The seam between both was almost invisible. Wow. I was the only piligrim in the albergue’s bedroom that night, surrounded by 8 empty bunk beds. This fact, though didn’t mean a silent night at all. The 10-12 yo kids, staying in the camp had an outside disco right under the bedroom’s window. #caminodelnorte #caminodesantiago

A post shared by Dasha Tsapenko (@dasha__tsapenko) on Jun 4, 2019 at 7:18am PDT

Цей проєкт розглядає сучасний номадичний стиль життя і підіймає питання домівки теперішньої людини. Я багато мандрую і в якийсь момент перестала розуміти, де мій дім і що є визначальним у понятті дому: ліжко, партнер, іграшка, з якою сплю? Я шукала якийсь метод це віднайти і почала нотувати кожне нове місце, в якому залишаюся наніч.

Роблю замальовку й опис приміщення з деталями, людьми. Так зібралась велика колекція домівок, де я бувала. Проєкт у режимі ongoing, зараз шукаю правильний формат його подачі.

View this post on Instagram

#theblanketdiary Day 13 Bilbao Pension de la Fuente Walked 35 km from Guernica to Bilbao. Instead of an albergue, went for a two person room together with Sasha. It was a small pension with interior/facilities somewhere from the year of 98. The TV hanging from the wall still had a protective foil on it. Two beds where made with pastel green glossy synthetic covers layered over woolen blankets of the same color with geometrical patterns on them. . . . #caminodelnorte #caminodesantiago #saintjamesway

A post shared by Dasha Tsapenko (@dasha__tsapenko) on May 28, 2019 at 12:56pm PDT

Декодування одягу (Dress decode)

Ми всі, 100% людей, щодня вдягаємося і роздягаємося. Це займає якийсь відсоток нашого часу, але ми це робимо в режимі автомату і не задумуємося про процес. Водночас він важливий, по суті це перехід людини від приватного тіла (коли ми вдома, у безпечній зоні) до соціального (коли виходимо надвір). І саме за соціальним тілом нас сприймають оточуючі, судять, нав’язують свої стереотипи та уявлення.

Зображення: mastersocialdesign

Мені було цікаво побачити, як виглядає мода за зачиненими двера, тобто що відбувається вдома, такий собі бекстейдж. Цим я хотіла звернути увагу на процес вдягання-роздягання як ліфт зсередини назовні – in-between space. Результатом річного дослідження став перформенс-інсталяція, який демонструє рутину вдягання: від нижньої білизни до повністю закритого тіла. Це був мій дипломний проєкт в дизайн-академії Ейндговену.

Я зробила конструкції з одягом, які змушують вдягатися незвичним способом, по-іншому направляючи тіло і створюючи нові рухи вдягання-роздягання. Хотіла зробити їх максимально нейтральними, щоб зосередити увагу на рухах і тілі, тому зробила конструкції повністю чорними. На той момент шляху мені здавалось, що чорний створює найбільш нейтральний контекст. За останні пів року зрозуміла, що чорний – зовсім не нейтральний, а дуже потужний і вже сам по собі заявляє про щось. Нейтральність – це швидше невимушена комбінація натуральних кольорів.

Зображення: mastersocialdesign

Цей проєкт став для мене транзитом з поля суто практичної архітектури у бік перформативної.

Живе хутро

Зображення: dashatsapenko.com

Після проєкту «Декодування одягу» зрозуміла, що мій хід мислення ставить людину в центрі всього. Захотілося зсунути погляд і дивитися на людину як на частину великої екосистеми. Тоді почала звертати увагу на рослин, тварин і задумалася, чи можливо створювати все те ж саме, але не ставлячи людину в центр.

Паралельно пророщувала рослини для їжі і якось запитала себе: як зміниться наша уява, якщо ми будемо носити ці паростки на собі. Наприклад, станемо обережніше рухатися, щоб не пошкодити свій одяг. Це відкриває зовсім інший світ.

Тут можна пофантазувати про спекулятивні сценарії майбутнього. Можливо, настане такий світ, коли ми не будемо купляти одяг, а потім викидати його чи переробляти. Натомість зможемо вирощувати собі вбрання і доглядати за ним як за дитиною. Таке рішення дуже актуальне в контексті забруднення від фешн-індустрії.

Проєкт Живе хутро Даша представила на цьогорічному Dutch Design Week

Екологічне значення проєкту прийшло в процесі, але не було самоціллю. Мені не цікаво лімітувати себе лише екологічністю матеріалу, але експериментувати, як матеріали взаємодіють з тілом і як це міняє його поведінку. Тому багато працюю з одягом: він безпосередньо контактує з тілом.

Щоб створити текстиль із живого матеріалу, експериментувала: застосовувала підсилювачі для коріння, вирощувала його з землею і без, лише з водою. В якийсь момент вивела формулу, як отримати хутро з насіння чіа, і почала робити сукні.

Я беру базу (наприклад, марлю), потім шар насіння, який поливаю водою і спеціальним екологічним засобом для підсилення росту коріння. Коли воно проростає, то чіпляється за марлю. Так отримую нижній прошарок – коріння і верхній – зелену масу. Таку сукню можна виростити за 10-14 днів, але за місяць зелені буде більше.

Спочатку я вдягала сукні як інструмент для маніфестацій, ходила у них вулицями Голландії. Реагували по-різному: дехто зупинявся, розпитував, інші не звертали уваги.  Проєкт продовжую, розробляю нові паттерни, тобто викрійки для суконь. Роблю різні маніфести з ним і їжджу на виставки.

Раніше Telegraf.Design розповідав про 5 проєктів з інфографіки, дата-арту й дизайну книг Наді Кельм.