Статті
«Як зрозуміти ілюстрацію»
Уривок з книги Дерека Бразелла та Джо Девіс
15 травня, 2019
Стася Міндліна
Редактор в Telegraf.design
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви їх знайшли, виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.

Україномовна серія «Креативна кар’єра» від ArtHuss поповнилась ще одним виданням. «Як зрозуміти ілюстрацію» – книга для студентів і професійних ілюстраторів, в якій автори Дерек Бразелл і Джо Девіс зібрали й прокоментували колекцію знакових робіт. Публікуємо два з 36 есеїв – щодо книжки Сари Фанеллі «Велика втеча Цибулинки» та репортажів з Афганістану Річарда Джонсона.

Читайте також: Уривок з книги Дерека Бразелла та Джо Девіса «Як стати успішним ілюстратором»

Всі зображення: arthuss.com.ua

Сара Фанеллі. Велика втеча Цибулинки

Діти від природи допитливі, а книжку Сари Фанеллі «Велика втеча Цибулинки» створено для того, щоб заохотити їх замислитися над деякими філософськими питаннями. Стежачи за пригодами юної Цибулинки, що намагається втекти від сковорідки, спостерігаємо за її поступовим мудрішанням, вона вчиться правильно ставити питання і сумніватися.

Втеча цибулинки від неминучої долі відбувається й у фізичному сенсі — зображення героїні у центрі книжки можна поступово відривати за перфорованими лініями. Видавництво запропонувало ідею книжки, що «зникає» — прочитана книжка вже не така, якою вона була на початку читання. «Мене це справді надихнуло, — каже Сара, — мені подобається досліджувати, що можна зробити з формою книжки».

Персонаж з’явився в попередніх публікаціях, і Сара із задоволенням обігрує форму цибулинки в поєднанні з рухом пера, що виводить вигнуті лінії. У цій новій книжці художниця змальовує етапи подорожі  Цибулинки до свободи, що перегукуються з процесом чищення цибулі.

Ця подорож має два рівні: втеча від гострих ножів і сковорідок (водночас із книжки) та розвиток Цибулинки через запитання, які вона ставить. Книжка показує природну цікавість дітей до всього, що їх оточує, і їхню здатність обговорювати моральні проблеми та їх вирішення.

Велика втеча Цибулинки. Текст та ілюстрації Сари Фанеллі, опубліковано в Phaidon, 2012.

«Звичайно, — зауважує Сара, — ми виносимо слово ‟філософія” за дужки». Питання, із якими стикаються діти, бувають нелегкі, тому художниця вважає, що книжка має відобразити це. Ілюстрація, де ножі починають різати героїню-цибулинку, досить провокативна. «Я не хотіла, щоб це виглядало занадто солодко. Бо це було б фальшиво», — каже Сара.

Дружній заклик «Думайте! Фантазуйте! Пишіть!» з’являється на самому початку книжки, ще однією перевагою якої є залучення читача. Це заохочує шукати відповіді на ті запитання, на які книжка не відповіла: «Цікаво ж, коли в книжці — лише запитання. Тоді немає ні правильної, ні неправильної відповіді — кожна відповідь годиться». На різних сторінках Сара залишає простір, у якому читачі можуть вписувати свої відповіді.

Художниця прагне, щоб ця книжка перетворилася на особистий записник, бо вона стає завершеною тільки тоді, коли «читач залишає в ній слід». Вона уявляє собі, що коли дитина виросте, ці письмові відповіді стануть цікавим нагадуванням про те, як вона мислила в дитинстві, відповідаючи на питання «Ти можеш забути згадати?» або «Чи є щось менш реальним, коли ми не можемо доторкнутися до нього?» в контексті обговорення понять «пам’яті» й «страху», а також деяких моральних аспектів («Чи не допомогти комусь, коли цей хтось потребує допомоги, — так само погано, як скоїти лихий вчинок?»).

Тепло написів від руки олівцем, чорнилом і фломастером заохочує й читача писати в книжці, не відлякуючи надмірною витонченістю, а текстура некрейдованого паперу сама по собі спонукає робити позначки. Тактильне задоволення змінювати форму Цибулинки, сторінка за сторінкою, — наче винагорода для дитини за участь у написанні книжки. На думку Сари, ця матеріальність — важливий елемент книжки, який спонукає читача взаємодіяти з нею.

Часом я думаю, що часом я існую — Сара Фанеллі, опубліковано в Tate Publishing, 2007.

Персонажа Цибулинку ілюстраторка розробляла ще в раніших своїх роботах. Згодом  оповідь було вибудовано навколо конкретної ідеї з використанням оновленої версії центрального персонажа.

Сара використовує техніку колажу, і цей метод чудово поєднується з її любов’ю до старих речей. «Я обожнюю минуле, обожнюю старі речі. Для мене це справжній скарб, адже кожна річ має свою історію», — каже вона. А деякі використані матеріали, як-от пожовклі бухгалтерські бланки, позірно менш пов’язані з твором, проте доповнюють шари оповіді. Тут є також фото, і деякі з них додають гумористичну нотку разом із несподіваною втіхою від крихітних зображень і слів, розкиданих по сторінках.

Із технічної точки зору цю книжку було досить непросто планувати — у дизайні кожної сторінки належало врахувати центральну частину, яку читач може вийняти і яка має бути доречною водночас як частина сторінки, і як окремий елемент. Текст у цьому центральному просторі макета, часто надрукований погрубленим шрифтом, чергується з обличчям Цибулинки, і завдяки цьому врізноманітнюються численні  шари відокремленої Цибулинки, яка вже «втекла» з книжки.

Що відбувається з від’єднаною центральною секцією? «Я сама хотіла б це бачити, — каже Сара. — Я так собі уявляла, що вона може згодитися, якщо вам треба знайти дітям заняття під час поїздки в машині, її можна захопити з собою на канікули…»

Сара визнає — працюючи над цією книжкою, вона бачила, що її витвір поступово вдосконалюється, а завдяки прийому тривимірності їй вдалося зробити внесок у сучасне розмаїття книжкових форм. «Велика втеча Цибулинки» пропонує юним читачам задіяти і мозок, і руки, шукаючи відповідей на складні питання і — досить незвична річ — у буквальному сенсі рвучи книжку.

Сара Фанеллі народилася в Італії, мешкає у Великій Британії.

Велика втеча Цибулинки. Текст та ілюстрації Сари Фанеллі, опубліковано в Phaidon, 2012.

Річард Джонсон. Репортажі з Афганістану

«Я робив ескізи в різних ситуаціях, на перший погляд непридатних для цього. Ви не повірите, де часом вдається зробити ескіз».

Солдат Афганської національної армії проводить обшук літнього чоловіка. Округ Панджвай, провінція Кандагар, 30 квітня 2011 року. Замальовано й опубліковано у блозі National Post у той самий день.

Річард Джонсон готував регулярні репортажі — тексти й зображення — про конфлікт у Афганістані для канадської газети National Post, а про протистояння в Іраку для  газети The Detroit Free Press. Він щиро переймається своєю роботою: «Я пишу від першої особи, про те, що бачу і як переживаю побачене. У мене немає складеного наперед плану».

У своїх робочих поїздках він прикомандирований до канадських чи американських військ, і вважає себе передусім журналістом: «Ілюстрації —  це лише спосіб привернути увагу людей і заохотити їх прочитати оповідь. Я хочу, щоб люди знали про повсякденне життя наших солдатів і цього народу». Його репортажі часто публікують у різних американських газетах одночасно.

Річард — один із засновників Міжнародного товариства військових художників. Він також забезпечував інформаційний супровід морських піхотинців армії США, які проходили реабілітацію після поранень, отриманих на службі в регіонах, що долали наслідки конфліктів.

Ось що він каже про своє бачення військовослужбовців: «Коли можеш спілкуватися з солдатами і коли їм комфортно говорити з тобою, це шлях до справжнього пізнання й порозуміння. Ви маєте переконати їх, що варті їхньої довіри». Цей портрет солдата Афганської національної армії (АНА), який обшукує афганського селянина, було опубліковано в блозі-репортажі про військовий патруль та взаємодію між місцевими афганцями, канадійськими солдатами та АНА для газети National Post.

На цьому етапі кампанії АНА взяла на себе значну частку військової підготовки солдатів і взаємодії з місцевими мешканцями, це був важливий крок на шляху до незалежності від підтримки Міжнародних сил сприяння безпеці. Військові шукали невловимого місцевого муллу, із яким хотіли поспілкуватися. «Цей сюжет — про довіру, або ж повну її відсутність. Афганці не довіряють солдатам, солдати не довіряють афганцям, АНА не довіряє канадійцям — і навпаки».

Хоча в таких обставинах обшук — не якась екстраординарна подія, ілюстрація передає напруженість між цивільним і солдатом. «Мене вразило особливе відчуття незручності в цій сцені. Афганці дуже цінують особистий простір. Дотики під час спілкування для них рідкість. І цей обшук спричинив великий дискомфорт для них обох».

У своїх роботах Річард часто зображує окремих осіб, це можуть бути індивідуальні портрети або невеликі групи, а фон він часом вважає зайвим відволіканням від основної теми. На ілюстрації обшуку увагу чітко зосереджено на двох чоловіках, яким надано рівної вагомості, а середовище передано лише кількома штрихами. Контекст зображеної сцени пояснено в тексті, що супроводжує ілюстрацію в блозі для National Post.

Мешканець міста Калат. 22 серпня 2012 року.

Малюнок олівцем кольору індиго — «Це той колір, у який я закохався ще на початку своєї кар’єри». Ілюстрацію зроблено з референсу за кілька годин після події. «Я працюю тільки в одному кольорі, бо на більше просто не вистачає моєї операційної пам’яті. Мені треба створити ілюстрацію якомога швидше, я не можу роздумувати, який відтінок жовтої вохри краще пасує до фіолетово-блакитного».

Фото-референс використовують, коли зробити замальовку ніяк не можна: «Іноді немає жодної можливості зробити ескіз. Мені треба взаємодіяти з ситуацією й фіксувати те, що потрапить у текстову частину репортажу». Але Річард ніколи не малює з фото, якщо від моменту зйомки минуло більше ніж 24 години.

Зображаючи делікатні ситуації, Річард удосконалив своє вміння лишатися невидимим, коли робить ескізи й фото. «Мені дуже добре вдається прикидатися, ніби я дивлюся на щось зовсім інше. Це як на полюванні. Мусиш бути обережним, щоб не злякати здобич». Але ця тактика, як він сам визнає, призводить до того, що в його блокнотах лишається чимало невдалих, незавершених ілюстрацій.

Репортажі Річарда утворюють цілу галерею робіт, у яких показано солдатську службу — військові стикаються з небезпеками, нудяться в гарнізонах, долають наслідки тяжких травм. Через зображення, які наближають глядача до ситуацій, він створив позачасовий архів тих аспектів війни, про які рідко розповідають і з якими більшість людей ніколи не стикаються. Його роботи закликають до співпереживання героям репортажів кожного, хто їх переглядає.

Річард Джонсон мешкає в Канаді.

Єфрейтор Вільям Кайл Карпентер (поранення голови, тулуба, руки та ноги внаслідок вибуху гранати, 2011).

Медичний центр департаменту в справах ветеранів імені Гантера Голмза Макґіра в місті Річмонді, штат Вірджинія, квітень, 2011. Ескіз із місця, опубліковано у блозі National Post через тиждень.

Молодший сержант Ґебріел Ферланд грає в хрестики-нулики з хлопчиком із села Салават. Округ Панджвай, провінція Кандагар, 30 квітня, 2011. Замальовано й опубліковано у блозі National Post у той самий день.


Раніше Telegraf.Design публікував уривок з книги «Основи. Графічний дизайн 01: Підхід і мова».

avatar
Стася Міндліна
Редактор в Telegraf.design
Колонка

У нас є ще дещо для вас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: