10 анімаційних фільмів, створених у другій половині 20 століття, які показують боротьбу жінок з гендерними стереотипами в Україні, коли це ще не було мейнстрімом. Дослідження провела Олена Ушакова.
Кілька років тому на фестивалі анімації «LINOLEUM» мене неймовірно вразила добірка українських мультфільмів, в яких гучно і впевнено жінки декларували свій протест проти домашнього насилля, хатнього рабства та навʼязаних соціальних стереотипів.. Можливо, ви думаєте, що я маю на увазі сучасну анімацію? Ні, я про український анімаційний спадок ХХ століття. Після перегляду мене не покидало бажання дослідити цей феміністичний посил з українських мультфільмів.
Фемінізм і світова анімація
Дуже цікаво спостерігати за розвитком жіночих образів у масовій світовій мультиплікації, зокрема персонажів компанії Disney. Білосніжка, Мулан, Ваяна транслюють суспільні уявлення про те, якою має бути дівчина чи жінка. Саме ці улюблені з дитинства образи формують уявлення про гендерні ролі. Психологиня Сара Койн у своїй статті «Pretty as a Princess: Longitudinal Effects of Engagement With Disney Princesses on Gender Stereotypes, Body Esteem, and Prosocial Behavior in Children» стверджує, що метааналіз 30 досліджень виявив, що перегляд телевізора може розвивати та зміцнювати ставлення дітей до гендерних стереотипів. Зокрема для дівчаток принцеси Діснея стають рольовою моделлю, що впливає на формування їх поведінки.
Згадаймо один із найперших жіночих образів у мультиплікації Діснея — Білосніжку (1937). Її поведінка абсолютно безпорадна та залежна від чоловіків. Білосніжка не наважилася дати відсіч злій мачусі, вона плаче, коли губиться у лісі, а хеппі-енд стається лише тому, що її рятує принц. Справжня цінність цієї героїні тільки в її красі та навичках домогосподарювання. До речі, зовнішність Білосніжки теж відображає ідеали краси того часу: брови-ниточки, яскраві губи, румʼянець, коротка добре укладена зачіска. Цікаво, що негативні жіночі образи часто мали стереотипно маскулінні риси характеру, які засуджувались.
З розвитком фемінізму, зокрема його другої хвилі, змінюються й жіночі образи в анімації. А жіночі образи переросли у Русалоньку, Мулан, Покахонтас. Так, у мультфільмах все ще присутня любовна лінія та взаємодія з чоловіками, але головні героїні починають руйнувати зашкарублі стереотипи: допитлива Аріель та смілива Покахонтас не бояться пізнавати чужі для них світи, а Мулан нехтує шлюбом задля військового навчання. Що вже говорити про відважну Ваяну (2016), яка рятує свій народ та острів без допомоги будь-якого принца.
Тож ми бачимо очевидну зміну у зовнішності та характері жіночих героїнь. Ба більше, навіть мерч, який супроводжував виходи мультфільмів, змінився: від кухонного набору для випічки від Білосніжки до унісекс-одягу від Ваяни.
А що ж було в Україні?
Ми не можемо прослідкувати аналогічний шлях від умовної Білосніжки до Ваяни в українській мультиплікації, адже сильні жіночі образи зʼявилися відразу — ще у 1960-х роках. І цьому є історичне пояснення. У радянській Україні відбувалася емансипація жінок в рамках побудови соціалізму.
Для відбудови країни після Другої світової війни потрібна була робоча сила на підприємствах, а закрити кадровий голод лише чоловіками було неможливо. Влада була зацікавлена у тому, щоб жінка покинула домашнє господарство і пішла працювати на завод. Ось звідки взялися численні плакати із закликами звільнити жінку від хатнього рабства. Ось чому проєктуються будинки з дуже малими кухнями або повною їх відсутністю. Й ось чому активно будуються дитячі садки. Звісно, це все робилося не з думкою про права та покращення якості життя жінки, а в першу чергу у провладних інтересах. Але все ж українська жіноча спільнота скористалася новими професійними можливостями.
У творчому об’єднанні художньої мультиплікації студії «Київнаукфільм» почали працювати Ірина Гурвич та Ніна Василенко — режисерки, які створювали анімацію із сильними жіночими персонажами.
Фото Ірини Гурвич
Фото Ніни Василенко
Феномен української жіночої анімації вражає тим, що й режисерками таких мультфільмів були зазвичай жінки, а не чоловіки. Хоча у світовій мультиплікації до середини минулого століття жінки не відігравали провідних ролей. Виняток хіба Дороті Енн Бланк – художниця розкадровування в анімаційному фільмі про Білосніжку. А канадський мультиплікатор Колін Лоу у 1951 році зауважив, що жінки найкраще працювали над летерінгом, оскільки «дівчата, як правило, більш ретельні, щасливі та швидші в роботі». Напевно, це мало б бути компліментом, але ця цитата підкреслює, що жінкам відводилися лише допоміжні ролі у виробництві анімації.
Так, в українській кіноіндустрії теж панував патріархат, але поява пані Гурвич та Василенко ознаменувала боротьбу з ним. Уявіть собі, тривалий час на чолі української анімації стояла жінка — режисерка Ірина Гурвич: вона стала художньою керівницею студії після Іполита Лазарчука. У книзі Бориса Крижанівського «Мальоване кіно України», мене приємно вразив розділ під назвою «Жіночий кінематограф», в якому автор одночасно захоплено і критично оцінює творчість режисерок мультиплікації:
«Між іншим, на жінку режисера дивляться часто, як на білу ворону. І дійсно, в світовому кіно кількість жінок-режисерів надзвичайно невелика, їх можна перелічити ледь не на пальцях однієї руки. Але спливе час і всім стане зрозумілим, що явище це тимчасове. Що «патріархат» в кінорежисурі, особливо режисурі мультфільмів, далеко не вічний»
Так, українські режисерки мультфільмів ніби відчули феромони актуальної на той час у світі другої хвилі фемінізму, які дивом проникли крізь радянський залізний купол, і почали висвітлювати в мультиплікації проблеми навʼязаних жінці соціальних ролей.
Десяток українських феміністичних мультфільмів
Найперша режисерська самостійна робота Ірини Гурвич «Супутниця королеви» (1962) на перший погляд, може здатися типовою радянською мультиплікаційною агіткою, але давайте зануримося трохи глибше. Головна героїня — працелюбна колгоспниця Галя. Вона вміє водити трактор та керувати літаком, вона вирощує буряк на своєму полі та рятує урожай лінивого сусіда-пияка. Так, образ Галі дещо гіперболізований, тому викликає посмішку. Але все-таки це сильна жінка, яка із задоволенням працює і не залежить від чоловіка. Режисерка таким чином показує, що жінки можуть опанувати «чоловічі» професії та бути успішними.
Але справедливості заради варто зазначити, що цей мультфільм отримав і критику від кінознавців. Наприклад, Борис Крижанівський пише так: «На жаль, дебют цей був вдалим лише в одному — він показав, що Гурвич може ставити фільми. А «Супутник» став радше не супутником, а супротивником на шляху до творчих перемог. […] «Супутник королеви», будьмо одверті, — це просто не дуже вправна копія чарівної «Чудесниці», блискучого рекламного фільму про кукурудзу. Щоправда, і у Супутнику королеви, як, до речі, і у попередніх фільмах, були свої окремі знахідки, поодинокі досягнення. Приміром, зовнішній вигляд самогонного апарата, епізод наступу самогонного апарата на сусідів.»
Ірина Гурвич продовжувала працювати і створила мультфільм «Як жінки чоловіків продавали» (1972 рік). Це мультиплікація за мотивами української народної пісні «Ой, там на току, на базарі» демонструє, як на сільському ярмарку дружини торгують своїми чоловіками. У жартівливій формі режисерка висвітлює проблему норм гендерної поведінки: чоловік може бути неробою/гультієм/пʼяницею, але незважаючи на це, жінка має бути з ним, любити його та догоджати. Гурвич маніфестує і показує, що дружина може продати недолугого чоловіка і залишитися самотньою, або ж обрати іншого «підходящого».
Окремо варто відзначити стилістику цієї анімації. Вона дуже народна, але не шароварна. Адже девіз команди, яка працювала над мультфільмом, був таким: не будемо робити під народне, будемо робити народне мистецтво. Гурвич у багатьох своїх роботах намагається візуальною мовою підсилити основну ідею анімації, ось чому так часто можна побачити фольклорні мотиви в її мультфільмах. До речі, «Як жінки чоловіків продавали» відзначила світова спільнота: робота має премію кінофестивалю «Заґреб» та диплом фестивалю у Нью-Йорку.
Своєрідною відповіддю на мультфільм «Як жінки чоловіків продавали» стала робота «Як чоловіки жінок провчили» (1976 рік) тієї ж режисерки. Ірина Гурвич не зрадила собі у візуальній мові: мультфільм створений з народним колоритом у стилістиці вишитих українських рушників.
Ірина Гурвич продовжує підіймати проблему патріархального устрою і в мультиплікації «Одного разу я прийшов додому» (1981 рік).
І знову режисерка надихається народною піснею та колоритно стилізує візуальний ряд. Це історія про Стецька, який зловжив оковитою. Й одного разу він став таким агресивним, що став погрожувати жінці Одарці кулаками. Але пані Одарка була не з боязких: вона випхала гультяя спати на горище, насадила на рогач, а вранці взагалі вигнала з дому.
Дуже несподівано було побачити жіночий образ у мультфільмі, присвяченому воєнній тематиці. В анімації «Партизанська снігуронька» (1981 рік) Ірина Гурвич робить головною героїнею маленьку дівчинку, яка передає записки партизанам від свого дідуся. Вона проходить низку недитячих випробувань, бреде холодним зимовим лісом, зустрічає ворожі броньовані автівки, але виконує непросте завдання.
Режисерка показує, що війна — це не лише чоловіча справа, у війні беруть участь і жінки, ба більше, дівчатка; що сміливість та відвага — це не тільки чоловіча чеснота, і що хоробрість не залежить від гендеру.
Мультфільм про ще один сильний жіночий образ у контексті війни створила Ніна Василенко у 1966 році. Це робота під назвою «Маруся Богуславка».
Режисерка створює власну візуальну мову для цієї історії: вона поєднує стилістику українських мотивів і перських мініатюр та відводить окрему роль кольору, обираючи холодну тьмяну гаму для зображення сцен у Туреччині та яскраву теплу — для України.
В основу анімації ліг народний переказ про українську дівчину, яка потрапила до турецького полону. Маруся Богуславка могла б повторити долю Роксолани, але вона не керується особистим інтересом, і ціною власного життя визволяє козаків-невільників. Це потужний феміністичний посил про те, що жінка — не безвільна жертва, а смілива та відчайдушна войовниця.
У 1988 році виходить анімаційна збірка «Ми — жінки», до якої потрапляють три короткі мультиплікації: «Найвродливіша», «Солодке життя», «Колода».
У кожному з цих мультфільмів обігруються проблеми, з якими зіштовхується більшість жінок. Авторка «Найвродливішої» — Олена Касавіна, і це її перша режисерська робота. Ця анімація, створена в колажній стилістиці, демонструє, як жінки з різних епох зазнають певних косметичних модифікцій і стають абсолютно однаковими зовнішньо, а потім і взагалі зникають, залишаючи лише відбитки макіяжу. Так в іронічній формі режисерка намагається донести ідею того, що стандарти краси — це соціальний конструкт, часто навʼязаний патріархатом, і в погоні за модними трендами жінки втрачають власну унікальність.
Своє «Солодке життя» режисерка Людмила Ткачикова побудувала на контрасті. Вона зобразила, як радянське сімейне життя та побут не витримує конкуренції з дівочими мріями. Романтична головна героїня, певно, хоче вирватися із кола «посуд-їжа-прання-нудна робота», але жінку стримує страх змінити життя, зробити його не таким «як у всіх», піти наперекір соціальним шаблонам. Таким чином режисерка підіймає важливу тему навʼязаних норм «правильного життя» для жінки. А ці норми часто суперечать тому, що людина хоче насправді. Тож залишається хіба мріяти…
Автор «Колоди» зі збірки «Ми — жінки» — Сергій Кушнеров. Ця робота цікава як візуально (стилістика схожа з прийомом «тотальної анімації» — вона пливуча та запаморочлива), так й ідейно. У мультфільмі чоловік буквально постає в образі нерухомої важкої колоди — так обігрується його пасивність в побуті. Жінка ж, втомлена дітьми та побутом, намагається щось із тією колодою зробити — то пиляє її, то рубає, то стругає, та все марно. Сама ж колода перетворюється на чоловіка лише коли виходить на вулицю. Тож проблема хатньої праці та побуту змальована режисером з двох боків — чоловічого та жіночого. Чоловіку нудно вдома, де його чекає знесилена хатніми справами дружина, тому він перетворюється в колоду, а жінка виснажується, бо не отримує ані моральної, ані фізичної допомоги від партнера. Ось таке замкнуте коло, в яке багатьох сімей заганяють норми патріархату.
Продовжуючи тему режисерів-чоловіків у феміністичній анімації, хочеться згадати роботу Володимира Дахно «Сімейний марафон» (1981 рік).
Анімація має відкриту профеміністичну ідею: жінки — не слабка стать. Сюжет простий та комічний: чоловік «готується» до марафону, відпочиваючи, а жінка тим часом його розминає, паралельно готуючи їсти та займаючись хатніми справами і дитиною. Під час марафону жінка біжить на підборах разом з чоловіком, одночасно його годуючи та підтримуючи. Вона встигає забігти до продуктового магазину та навіть до перукарні. До речі, автор вводить цікаву деталь: жінка робить собі коротку чоловічу стрижку під час бігу. Так іронічно режисер демонструє, хто насправді тут сильна стать. При цьому підкреслює, що чоловік у цьому мультфільмі — насправді велика дитина, яка максимально залежить від партнерки. І хоч жінка біжить марафон швидше за чоловіка, всі почесті на фініші дістаються йому.
Цікава анімаційна робота, яка продовжує тему експлуатації жіночої хатньої праці, — «Сім мам Семена Синєбородька» (1992 рік) режисерки Людмили Ткачикової.
Це трагікомічна сімейна драма про непутящого сина і батька, яким від мами/дружини треба хіба котлети. Одного разу мама не витримує та покидає родину, і єдине, що спонукало чоловіків на пошук нової мами, — це голод та неприбрана квартира. Так, вони не намагаються повернути «стару» маму, вони відразу шукають нову. Але жодна їм не підходить, адже вони проявляють дива байдужості та нехлюйства у ставленні до жінок і їх праці. Увесь мультфільм не покидає відчуття, що ці чоловіки не розуміють різниці між мамою та кухаркою чи прибиральницею.
Останній мультфільм, яким би я хотіла завершити цю добірку феміністичної анімації, — «Казка про богиню Мокошу» (1995 рік) режисерки Наталі Чернишової.
Анімація створена за легендою Сергія Плачинди, і розповідає про роботящу дружину та ледаря чоловіка, який тільки те і вмів робити, що на дуді дути. На тендітних плечах тягнула жіночка все господарство та дітей, а чоловік все на дуді грав та їв мов за сімох. І настільки він знахабнів, що довелося втрутитися самій богині Мокоші та й покарати ледаря. Сама ідея мультиплікації цікава тим, що режисерка вводить в сюжет надприродні сили, підкреслюючи таким чином вселенську несправедливість, яка відбувається в родині. Це прояв такого собі язичницького фемінізму, коли гендерна дискримінація настільки кричуща.
Останній аргумент на користь перегляду мультиплікацій
Ми отримали у спадок приголомшливі за своєю революційністю мультфільми, особливо зважаючи на час та умови, в яких вони створювалися. Ці стрічки вчили і вчать українських жінок боротися із навʼязаними гендерними стандартами, не боятися своїх істинних бажань, віднаходити власну ідентичність та протистояти токсичним правилам патріархату. Нам важливо цей спадок берегти і не втрачати тяглість мистецьких поколінь.