Статті
Як дизайнери працювали над знаками в «доцифрову епоху»
Фрагмент з книжки «Знак. Українські товарні знаки 1960–1980»
30 жовтня, 2019
Лія Безсонова
Дослідниця, одна з авторок книжки «ЗНАК. Українські товарні знаки 1960–1980»

Колектив У,Н,А та видавництво IST Publishing нещодавно презентували книгу «Знак. Українські товарні знаки 1960–1980». У ній ідеться про історію українського графічного дизайну, зокрема часів відлиги, застою та перебудови. Telegraf.Design публікує уривок з книги про те, як дизайнери створювали знаки, коли персональних комп’ютерів ще не було.

Принаймні до початку 1990-х комп’ютер був незнаним інструментом, і знаки створювали вручну, часто із залученням можливостей фотоспособу. Роботу починали з начерків, які фіксували графічну ідею. На цьому етапі у пригоді ставали найпростіші матеріали — папір і олівець, туш і пензлик. Відбувався пошук образно-пластичного, а також композиційного рішення, у процесі якого брали до уваги не лише зображувальний елемент, а й, у разі необхідності, літерний напис (логотип).

Як правило, у процесі проектування зважали на технології подальшого втілення розробки — друк, литво тощо. Здебільшого знаки містилися на етикетках, пакуванні, вивісках, а інколи й на самому товарі у вигляді тиснення або рельєфних накладок (наприклад, на панелях телевізорів, радіоприймачів, транспортних засобів тощо). Етикетки найчастіше втілювали шляхом багатоколірного друку, при якому кожен колір друкували окремо, і це, як правило, був не найякісніший друк. Складних колірних рішень дизайнери прагнули оминати зокрема й через можливі похибки друкованого відтворення.

Кожен графічний елемент знака мав чітку за абрисом пляму. Одноколірний знак — найбільш універсальний, бо його було нескладно перевести в рельєфний варіант. Але часом використання двох або трьох кольорів у знаку було вкрай необхідним. У такому разі було рекомендовано уникати близького зімкнення графічних елементів різних кольорів, оскільки спосіб багатоколірного друку не міг гарантувати точного суміщення плям. Найчастіше кольором виділяли акцентний елемент, відокремлений від решти знакової маси.

Ескіз знака відпрацьовували у збільшеному розмірі, викреслювали геометричну побудову, уточнювали пластику сполуки кривих. Остаточний варіант відмальовували з усіма тонкощами в робочому ескізі. Потім лінії знака переводили на аркуш кальки. Лінії на кальці зі зворотного боку натирали графітним стержнем або м’яким олівцем. Оригінал знака виконували на цупкому папері, зазвичай це був ватман найвищого ґатунку, який натягували на планшет, аби уникнути зморшок при розмоканні, адже роботу здійснювали водорозчинними фарбами. Підготовану кальку фіксували на торцях планшету гумовим клеєм чи клейкою стрічкою, і графіку знака обережно перетискали твердим олівцем із кальки на ватман. Дехто з дизайнерів користувався виготовленою власноруч «копіркою» багаторазового використання — це був аркушик кальки, щільно натертий графітом із одного боку: його підкладали під кальку з викресленим оригіналом і передавлювали малюнок через обидва шари паперу.

Найчастіше для чистової відмальовки знака застосовували чорну гуаш із домішкою креслярської туші — для більшої глибини кольору, а також невеликою кількістю клею ПВА — для кращого зв’язування пігменту. Ретельно перемішаний колір розчиняли водою до бажаної консистенції, яка давала змогу заправити фарбою рейсфедер або тонке креслярське перо. За допомогою цих інструментів, а також косинця й лінійки з бортиком, що запобігає затіканню фарби, з ювелірною точністю креслили контури знака. Для побудови кривих застосовували циркуль із рейсфедером, заповненим фарбою. Далі всередині контуру знак якомога однорідніше заливали кольором за допомогою пензля. Після повного висихання фарби сліди графіту усували м’якою гумкою, а на етапі завершення роботи робили тонку правку найдрібніших недоліків білою гуашшю. Просунуті дизайнери віртуозно володіли також технікою горизонтального підрізання верхнього шару ватману звичайним лезом для гоління — такий спосіб давав змогу зробити правки зовсім малопомітними.

Якщо у складі знака був шрифтовий напис, він потребував окремої уваги, а інколи й особливих технологій утілення. Одним із варіантів стало креслення літер вручну з дбайливим вивіренням проміжків між ними. Якщо напис мав бути каліграфічним, застосовували відповідні інструменти — пера або пензлі. Багато хто з митців користувався каліграфічними інструментами власного виготовлення: загостреними пташиними або тростинними перами, а також перами, вирізаними з бритв для гоління.

Інколи напис виконували шляхом монтажу із застосуванням фотовідбитків. Для цього потрібно було роздобути якісне зображення шрифтової гарнітури, з максимальною різкістю перезняти його на фотоплівку (дуже цінували дефіцитні технічні плівки — рулонну на зразок «Мікрат» та листову на зразок «ФТ»), надрукувати у відповідному розмірі висококонтрастне зображення на фотопапері. Далі вирізати набір потрібних літер, виклеїти ці літери поодинці в певному порядку, зважаючи на ритміку напису й гармонійність її оптичного сприйняття. Зазвичай використовували гумовий клей, який до певного моменту давав змогу пересувати літери, а після повного висихання — навіть відривати й переклеювати їх без ушкоджень. Після остаточного розташування літер наставав етап ретушування, на якому викривали білилом усі лінії виклейки. Інколи напис ще раз перезнімали на плівку й роздруковували в потрібному розмірі, після чого акуратно вирізане фото напису вклеювали на відповідне місце.

Ватман із вичищеним і доведеним до ідеалу оригіналом знака вздовж країв обережно зрізали з планшету. Для більшої зручності використання і кращого збереження аркуш з оригіналом наклеювали на цупкий картон, а зверху для захисту від пилу прикріплювали відкидний аркуш кальки того самого формату.

Чистовий оригінал знака передавали замовнику, у автора розробки в кращому разі залишалася фотокопія — а часто не лишалося нічого, окрім ескізів і робочої кальки.

Інколи це було наслідком поспіху, але частіше — наслідком недбалого ставлення до власних розробок, адже в ті часи знакову графіку мало цінували, вважаючи другорядною, порівняно зі станковими видами мистецтва.

Книгу видано за підтримки Українського культурного фонду.

avatar
Лія Безсонова
Дослідниця, одна з авторок книжки «ЗНАК. Українські товарні знаки 1960–1980»
Колонка

У нас є ще дещо для вас