«Не люблю визначати себе як дизайнерку, інфографістку чи дата-художницю. Мені імпонує ширше поняття «візуалізація», якою б не була її кінцева форма», — каже Надя Кельм. З 2017-го вона працює над інфографічними і дата-арт проєктами як арт-директорка видання «Тексти». А також займається книжковим дизайном. За візуальне оформлення «Кіноревізії Донбасу 2.0» та «Антології української кінокритики 1920-х» отримала відзнаки на конкурсі «Найкращий книжковий дизайн». Ще Надя є кураторкою курсу Infografics у Projector.
Хоч проєкти нібито з різних світів дизайну, до всіх, каже Надя, має один підхід. Про нього на прикладі п’яти своїх робіт вона розповіла для Telegraf.Design.
Надія Кельм з 2017-го є арт-директоркою видання «Тексти»
Я займаюся графічним дизайном, інфографікою і дата-артом. Розумію, що це може скидатися на перелік різних напрямків, але, можливо, саме тому, що мене ніхто не вчив ті напрямки розрізняти, в моїй голові вони вдало взаємозапилилися.
Так, до візуалізації даних прийшла через графічний дизайн, хоч найчастіше в цю сферу потрапляють із журналістики або програмування. У 2012-му Анатолій Бондаренко, керівник напрямку «журналістика даних» в «Текстах», запросив мене прочитати курс з графічного дизайну для учасників «Школи інфографіки». Після своєї лекції я ще два дні слухала викладачів з інших дисциплін, робила щось разом зі студентами та зрозуміла, що нові навички не просто мають багато спільного з дизайном, а значно розширюють його можливості. Наче в мене був крутий девайс, в якому я використовувала лише кілька функцій, аж тут мені дали до нього повну інструкцію.
Тож я заглибилася. Найбільше на мене справила враження книга Едварда Тафті «Представлення інформації». Я вважаю її універсальною і раджу всім, хто займається будь-яким видом візуалізації. Думаю, важливу роль відіграло те, що сам Тафті не дизайнер, він викладає статистику, саме тому його підхід позбавлений дизайнерських упереджень і спрямований на головне у візуалізації — донести ідею, не загубивши її по дорозі в декоративних відступах.
Його підхід полягає в тому, що спершу треба зібрати всю можливу інформацію, розділити її на елементарні частинки, проаналізувати, знайти в тому ідею, відкинути зайве, а решту структурувати таким чином, щоб представити ідею якомога чіткіше. І лише після цього переходити власне до візуального оформлення.
Коли тільки починаєш займатися дизайном, часто виникає спокуса просто наслідувати круті рішення, актуальні тренди, не сильно замислюючися над тим, як саме автор прийшов до такого результату. Я це часто помічала серед слухачів на лекціях: вони хочуть почути, як зробити, щоб було красиво. А я їм починаю розповідати про роботу з даними, пояснюю, що дизайн — це останній етап (називаю його «як тепер все не зіпсувати») і що в роботі з інфографікою найважливіше полюбити цей процес опрацювання даних.
Мені подобається аналогія з течіями в арт-просторі, які кардинально змінювали уявлення про мистецтво, як кубізм чи супрематизм. Це не був еволюційний поступ, їхні автори нікого не наслідували, а йшли до основ — кольору, форми, руху, композиції – переосмислювали їх і створювали власні візуальні системи. Такий підхід мені імпонує і в дизайні: не відштовхуватися від наявних трендів, стилів, не намагатися просто виглядати сучасно, а вибудовувати щоразу свою систему, виходячи з прискіпливого розбору й аналізу даних, з якими працюєш.
Водночас це не більше, ніж мій особистий підхід, сформований як альтернатива відсутності системної освіти з дизайну. І тішуся, що склалося саме так, бо зрештою будь-яке завдання, яке потребує візуального рішення, постає переді мною головоломкою: я ніби завжди знаю, що є правильна відповідь, її просто треба знайти. І саме методи інфографіки роблять можливим такий пошук.
Вважається, що інфографіка вдалася, якщо ви в результаті отримуєте нове знання, бачите якийсь патерн, тенденції — у цьому й полягає її завдання.
П’ять проєктів Наді Кельм
Інфографіка про висотність мегаполісів
Графік можна подивитися у великому розмірі
Проєкт Citygraph (Міські висоти) почався з дослідження поверховості Києва. Я мала припущення, що наша столиця схожа на увігнуту тарілку: забудовані висотками околиці й доволі низький старий центр. А Нью-Йорк, думала, нагадуватиме гірку: центр з хмарочосів і низькі житлові райони довкола. Це той тип інфографіки, коли в мене є якісь дані і, працюючи з ними, я віднаходжу історію.
Щоб перевірити гіпотезу, створила 3D-модель київських будинків. Крутила її, і в якийсь момент вона склалась у горизонтальну композицію з розташуванням із заходу на схід. Це скидалося на графік. Мені сподобалося таке представлення (навіть назву спеціально вигадала «citygraph») і захотілося зробити такі ж графіки з інших міст. Дані знайшла на Open Street Map, куди інформацію вносять волонтери.
Всі ті citygraphs розташувала в одну лінію, і тут почалося найцікавіше — я побачила новий патерн, нову історію серед усім відомих даних. Це диво інфографіки: часто, починаючи, навіть не уявляєш, що побачиш в кінці.
Наприклад, типовий патерн у містах, де забудова фактично не контролюється (Київ, Мінськ, Москва), нагадує їжака. Це моновисоти, які стоять парканчиком (тож моя гіпотеза про вигляд Києва не підтвердилася). Альтернативний малюнок у Токіо, Нью-Йорку і Лондоні. У них центр забудований багатоповерхівками, а житлові райони нижчі. Окрема історія із Сінгапуром. Це місто на острові, якому немає куди розширюватися, тому забудова тут щільна, але контраст між висотами все ж зберігається. І це тільки те, що побачила я, а людина з іншим бекграундом помітить ще щось.
З картографічними даними (які зібрала на OSM) працювала у програмі QGIS. Далі експортувала файл у Blender, щоб зробити 3D-візуалізацію. Тоді рендерила з Blender моделі і закінчувала традиційно у Photoshop, а верстала в Indesign. Весь набір.
Візуалізацію для Citygraph створювала сама, а з описом результатів і технічними нюансами допомагали Петро Бондар та Анатолій Бондаренко. Проєкт розтягнувся в часі, бо паралельно мала інші завдання. Якщо не відволікатися, його можна зробити десь за півтора місяця.
Календар на 2017 рік
У цьому проєкті я, навпаки, працювала з типовими, знайомими всім даними, які хотіла показати альтернативним способом і зберегти при цьому сенс. За основу взяла той факт, що протягом року кожна доба має свою тривалість світлового дня. Знайшла дані у вигляді таблиці і перевела їх у звичайний барчарт (стовпчиковий графік). Симпатично, але нічого особливого. Тоді спало на думку, що рік логічно закільцювати. Коли згорнула барчарт у коло, воно нагадало мені скіфську пектораль. Виглядало дуже містично, щось ті скіфи знали.
Далі додала супровідну інформацію про фази місяця, позначила вихідні дні й будні та виділила екстремуми — мінімальну й максимальну тривалість світлового дня протягом року.
Все зобразила на чорному тлі. Дуже засмучуюсь, коли чую, що чорний — колір смерті чи смутку. Для мене він — колір, якого найбільше. Наша планета — один із маленьких винятків у суцільній чорній масі Всесвіту. Ми в ньому існуємо, наші думки та ідеї виникають на тлі чорної безмежності як результат того, що люди тут якось самозародилися. Тому сприймаю чорний за дуже природне тло для відображення інформації.
Використання чорного і білого — це також мій реверанс у бік форми. Це суто особисте, але більше люблю знаходити рішення за допомогою форми і композиції, ніж кольору. Для мене це не першочерговий інструмент, звертаюся до нього лише за крайньої потреби.
Дата-арт постери із зображенням українських річок
Ідея постерів виникла під час роботи зі знімками супутників Landsat і Sentinel. Поки блукала тими зображеннями, побачила таку кількість вражаючих картин, що часом сиділа перед монітором і плакала від захвату. Така краса, яку неможливо витримати. Словом, треба було це якось припинити, тож я обмежилася темою річок і зібрала їхні зображення в один проєкт «Річки України». Там супутникові знімки без будь-якої обробки, лише неймовірні візерунки, які відмалювали самі ріки.
Шалені кольори (так, немає правила без виключення) — результат технічної ситуації. Коли ми вирішили надрукувати з цього проєкту постери, з’ясувалося, що якості знімків недостатньо і з цим треба було щось робити. Значно збільшені фото потребували обробки. Я вирішила акцентувати кольори та підкреслити текстурою картинність ландшафтів. В результаті вийшли дуже імпресіоністичні зображення, в яких глядачеві вже не так важливо, що саме це за місцевість: він бачить неповторну драму, створену кожною з річок.
У дата-арті не варто дуже прискіпуватись до того, аби інформація була зрозумілою і зручною для використання. Тут дані — тісто, з якого художник ліпить арт-об’єкт.
Календар на 2020 рік
Календар показує, як змінюється кут падіння сонячного світла на поверхню Землі щодня
Цей календар став продовженням одного з моїх проєктів для «Текстів». Якось я вирішила дослідити, чому змінюються пори року. Всі знають, що вони змінюються, але мало хто може відповісти чому, а ще менше — правильно.
У пошуку відповіді зіткнулася з тим, що це доволі складний фізико-астрономічний процес, а найкращі пояснення — у формі відео. Поставила собі челендж — показати у 2D інформацію, яка наразі зрозуміло представлена лише у 3D-анімації.
Спочатку розклала все до найпростішого і почала малювати з елементарного. Кожен з етапів показувала дітям: поки їм було зрозуміло — робила далі, коли щось сприймалося складно, переробляла.
У Blender створила 3D-модель Землі й змусила її ганяти довкола Сонця, щоб зафіксувати 4 ключові позиції: навесні, влітку, восени і зимою. Тобто я зробила 3D-модель, щоб вставити її у 2D-проєкт. Складний шлях, але під кінець стає зрозуміло: все залежить від того, під яким кутом сонячне проміння падає на певну точку Землі.
За основу я взяла типові для нас 50 градусів північної широти і показала, який кут падіння сонячних променів у кожну пору року. Кінцевий малюнок демонструє, що чим більший кут, тим краще прогрівається Земля. А змінюється він кожної пори року, бо планета має вісь, нахилену на 23,5 градуси. Це вражає. Трохи б повернути Землю і не мали б пір року. Уявіть, як це змінило б життя людини.
Цей проєкт підказав мені ще один спосіб представлення календаря, де кожен день відрізняється кутом падіння сонячних променів на поверхню. Щоб його розрахувати, застосувала програмування. У Processing робила кути-трикутники, далі експортувала їх в Illustrator, де додала роз’яснення і зробила фінальну композицію.
Свої календарі відношу більше до дата-арту, бо використовувати їх утилітарно не надто зручно, але я й не ставила перед собою такої мети. Мені було цікаво показати, що рік може виглядати ще й так. Щороку намагаюся той самий набір інформації представити у новий спосіб – таке собі тренування мозку та уяви.
Серія книг «Антологія української кінокритики 1920-х»
Зображення: Довженко-центр
Спершу я визначилася із загальним форматом, розібралася, про що книжка, яке її наповнення, поговорила з упорядниками, перечитала зміст, проаналізувала інформацію. На обкладинці мало бути два слова: «кіно» та «експеримент» або «кіно» та «аналіза» (оскільки це серія з двох томів). Слово «кіно» повторюється, є головним і сенсоутворюючим у назві. Друге слово спирається на попереднє і є другорядним. Крім того, зафіксувала, що тема кіна ще й відсилає до поняття руху.
Так у мене склалося три вихідних положення: рух, головне і другорядне слова. Це була моя інформаційна композиція. Тільки після того, як вибудувала її, перейшла до композиції графічної і придумала візуальне рішення. Допоміжним елементом став референс, який знайшла креативна директорка Довженко-Центру Оля Жук, — постер Йозефа Мюллер-Брокманна «Der Film».
Постер Йозефа Мюллер-Брокманна «Der Film», який став референсом для обкладинки серії «Антологія української кінокритики 1920-х»
Це мій алгоритм, який застосовую до будь-якого проєкту. Той самий метод і до веб-дизайну, і до графічного, і до інфографіки. Спершу розбираєшся з інформацією, структуруєш, відкидаєш зайве, конструюєш інформаційну композицію і лише тоді вдягаєш на неї композицію графічну.
Де вчитися візуалізації даних
Системно в нашій країні інфографікою мало хто займається, це більш спорадичне явище серед окремих спеціалістів як результат стану медіаринку. В Україні «Тексти» — флагман у цій сфері, свого часу вони проводили «Школу інфографіки», в редакції постійно проходять практику стажисти. З окремих особистостей варто згадати Федора Гонца, він робить фантастично красиві карти світового рівня. Також Юлія Федорович створює цікаві проєкти, використовуючи інфографіку. Зараз вона вчиться за програмою імені Фулбрайта.
Аби долучитися до цього напрямку, доведеться багато займатися самоосвітою. Почати можна з онлайн-курсу Альберто Каїро Data Visualization та книги Едварда Тафті «Представлення інформації». Крім того, в Україні вже кілька років курс з візуалізації даних в УКУ викладає співзасновник «Текстів» Анатолій Бондаренко.
Ресурси для натхнення:
Візуалізація даних — це вже назавжди. Вона — відповідь на запит, який утворився внаслідок накопичення безпрецедентної кількості інформації, яку продукує наша епоха. Інфографіка — інструмент, який дозволяє структурувати всі ці масиви, вишукувати щось вартісне і показувати нам.
Фото — Наталя Азаркіна