Юрко Гуцуляк — один із найтитулованіших українських дизайнерів. Його кар’єра в дизайні триває 20 років, з яких вже більш як 15 він є співзасновником та артдиректором Gutsulyak.Studio. Хоча сам Юрко каже, що йому більше подобається називатися «просто» дизайнером. Бо це те, чим він власне займається, і що любить.

Нещодавно Юрко приїздив до Києва (зараз він живе та працює у Торонто) й зустрівся з Телеграфом. Говорили про майбутнє дизайну, різницю підходів до дизайну в Америці та Європі, про надвразливість, вигорання, сумніви, критику та про переваги українського середовища для формування дизайнера.

Юрко Гуцуляк. Фото: Наталія Азаркіна

У першому друкованому журналі Telegraf можна прочитати статтю Юрка Гуцуляка про стан та розвиток сучасного дизайну в Україні

Чи відбулися зміни у візуальному образі Києва за ті два роки поки вас не було? Можна сказати, що дизайнери за цей час вплинули на зовнішній вигляд міста?

За ці два роки дизайнери не сильно вплинули на Київ. І, мабуть, Covid частково був цьому причиною: бізнес зменшив активності — дизайнери теж. Панувала певна невизначеність щодо майбутнього, тому ніхто не докладав надзусиль.

У теперішньому візуальному образі міста лякає кількість безликих забудов, особливо на лівому березі. З’являються цілі райони-вулики. Незрозуміло, що за люди схочуть жити в таких умовах, звідки вони взялися. Очевидно, що відсутнє продумане міське планування. До того ж щойно проходив повз зруйновані «Квіти України»… Гадаю, читачам знайома ця сумна історія.

Квіти України, Юрко Гуцуляк

Торонто, до речі, теж має проблему «неконтрольованої» забудови. Історичне обличчя міста знищується на догоду тих, хто заробляє на нерухомості. Архітектурну спадщину — а для Торонто дуже характерні вікторіанська епоха (кінець XIX ст.) і період артдеко (1920-1930 рр.) — руйнують у навмисних пожежах. Тільки-но є план побудувати кондомініум на місті історичного будинку — там одразу трапляється пожежа.

Ви наразі живете у візуальному середовищі, яке вважається «благополучнішим», ніж в Україні. Як воно впливає на формування дизайнера? І чи справді дизайнер в Україні, з огляду на цей аспект, перебуває в менш вигідному стартовому положенні, ніж дизайнер у Канаді, Штатах чи Європі?

Безумовно, середовище на дизайнера впливає. І не лише візуальне, а взагалі все середовище. І я думаю, Україна в цьому має якраз перевагу. Тут з одного боку високий рівень нестабільності, а з іншого — високий рівень свободи. Це, разом з доступнішими матеріалами та технологіями, дає велику свободу для творчості. В Україні можна реалізувати такі проєкти, про які на Заході навіть годі й думати.

Яскравий приклад — українські музичні фестивалі. В Північній Америці, у «цивілізованих» країнах, такі заходи фізично неможливі через вимоги законодавства. В Україні, до прикладу, легше домовитися та отримати доступ до територій, а також частково знехтувати правилами безпеки. А от в Канаді «звичайний» київський рейв перетворився б на застрахований захід з поліцією, швидкою та пожежною на перегородженому відрізку вулиці, де є окрема зона для розпиття алкоголю, відгороджена парканною сіткою. Захід був би максимально безпечним, але й доволі пісним.

В Україні є високий рівень свободи й високий рівень ризику. І саме за таких умов може трапитися магія творчого відкриття. На Заході ж цього не може відбутися, бо все максимально безпечно і контрольовано.

Українці мають досить романтичне уявлення про «західний світ», і щодо дизайну зокрема. Вони зосереджені лише на одиничних позитивних моментах, яких бракує в Україні, але повністю ігнорують решту. Люди хочуть залишити все добре, що є в Україні, і просто додати ще ті блага, які є на Заході. Але вони не розуміють ціну, яку потрібно за них заплатити.

А чи мали ви романтичні уявлення про Захід, які розвіялися, коли ви переїхали в Канаду?

Не так щоб романтичні, але в мене були абсолютно інші уявлення. Раніше, коли читав про Північну Америку, і зокрема про Канаду, часто зустрічав інформацію, що там відсутня культура. Ніяк не міг цього зрозуміти: як може бути відсутня культура там, де є люди, і люди фінансово забезпечені?

Врешті я це побачив. Наприклад, коли пішов у канадську оперу. По-перше, мене здивували ціни — близько $300 за квиток. По-друге, поки я був у опері, у мене декілька разів наполегливо просили зробити додатковий благодійний внесок, пізніше неодноразово писали на електронну пошту з проханнями. У приватній розмові один працівник опери мені пояснив, що, виявляється, держава взагалі оперу не фінансує. І цей напрям культури виживає лише завдяки пожертвам меценатів. Квитки, навіть за $300, не покривають витрати на утримання.

Ще мене здивувало, що в постановках (а я був на кількох) канадці відігравали здебільшого другорядну роль. І режисер, і художник, і основні співаки приїхали переважно з Європи, рідше з США та Південної Америки.

Ви є активним членом української дизайн-спільноти, а чи є ви її частиною в Канаді? Чи прослідковуєте ви якусь схожість між українською та канадською дизайн-спільнотами?

Так, я намагаюся бути активним у канадській дизайн-спільноті також. Зокрема, я став членом спілки дизайнерів Канади. Це община сертифікованих дизайнерів, і потрібно було скласти іспити, щоб до неї долучитися.

Взагалі є колосальна відмінність між дизайн-спільнотами Північної Америки та Європи, зокрема й української. Якщо коротко: європейська спільнота більше зосереджена на творчості, розвитку дизайну й на формуванні бачення майбутнього, тоді як американська — на забезпеченні базових дизайн-потреб максимальної кількості людей тут і зараз. Якщо для Європи, в тому числі й України, дуже важливими є амбіції, то для Північної Америки важливими є гроші, точніше, їхній стабільний передбачуваний потік.

Не можна сказати, що одна з цих систем є кращою чи гіршою, вони просто різні. І люди, які вливаються в американську чи європейську систему, просто мають зіставити її зі своїми пріоритетами в житті. І визначитися, яка з них їм ментально ближча.

Чи комфортно вам з вашим світоглядом в американській системі координат?

Мені там не комфортно. Але це шанс навчитися чомусь новому, і спробувати використовувати привілеї обох систем. І часто це вдається. Ще коли я жив в Україні, то впроваджував багато бізнесових ідей у дизайні, що працюють саме у нас: як формувати ціни, як побудувати коректні юридичні відносини, як подавати рішення замовникам тощо. Багато консультував з цих питань українських колег-дизайнерів і зараз далі це роблю. Коли я приїхав у Канаду, отримав можливість ще більше заглибитися у ці питання.

Чи навчилися українські дизайнери краще балансувати між своїми творчими амбіціями та вмінням заробляти гроші? Чи змінюється з часом підкованість дизайнерів у бізнесових питаннях?

Загалом не змінюється. У мене таке враження, що всі проблеми, які були років 30—40 тому (і я говорю не лише про Україну), так і лишаються без рішень. Чому? Напевно через зміну поколінь. Нові покоління дизайнерів не вивчають досвід попередніх. Думають: «а от мені вдасться, бо я ж такий молодий і талановитий». Врешті всі дизайнери проходять ті ж самі випробовування. А коли «талановитий» стає «досвіченим», він просто дивиться на нових «талановитих», які з’являються, і крокують за його спиною тими самими граблями.

В українській дизайн-спільноті останніми роками популярним стає менторство, найбільше, щоправда, про це говорять в дизайні цифрових продуктів.
Чи ментори насправді такі важливі? Чи хотіли б ви мати ментора на початку своєї кар’єри?

Менторство теж походить із Америки, а там найважливіше — це бізнес. Щоб швидко отримати максимальну кількість грошей, треба знайти правильний хід. А для цього потрібно, щоб хтось на цей хід вказав.

Студенти, які шукають менторів у Канаді, письмово формулюють чого вони саме очікують. Мені цього року прийшов ось такий показовий запит: «Хочу навчитися продавати свій дизайн якомога дорожче і з першої ідеї».

Так, свого часу я хотів би зустріти ментора. Але не в діловій сфері, а саме у творчій. Мій світогляд уже сформований, і для мене, як і раніше, пріоритетною є якість. Я готовий заради неї поступитися додатковими прибутками. Бо це додає сенсу і моєму життю, і всім рокам, які я присвятив дизайну.

Якби я хотів швидко заробити більше грошей, все потрібно було будувати зовсім інакше, і можливо, зовсім не в дизайні.

Але ж творчість у дизайні — це частина особистості. Є ризик, що ментор надто вплине на творче формування, і це буде не на користь. Як налаштувати свій фільтр, щоб ризики співпраці з ментором знизити, а ймовірність отримати найбільшу користь підвищити? Чи потрібно взагалі про це думати?

Ризики завжди є. А оскільки дизайн, як богослів’я, — доволі невизначена сфера: ніхто точно не знає, що це, як воно виглядає і де його шукати. Робота з ментором залежить від гнучкості та одночасно стійкості кожної окремої людини, наскільки вона може протистояти невдачам, бути відкритою до нових можливостей та інтерпретувати оточення. Напевно, це і визначає, чи буде шкода від менторства чи користь.

Якщо хтось працює з ментором, напевно, я б рекомендував повністю довіритися цій людині. Відмовитися від свого его й амбіцій, прийняти той факт, що ти учень. Незалежно від рівня чи таланту, самооцінки тощо. І намагатися отримати максимальну кількість інформації, бути максимально уважним, все запам’ятовувати й усе виконувати. Коли ж період менторства закінчиться, знову можна стати собою, подивитися через плече назад і оцінити, що це було.

Чотири роки тому розробники штучного інтелекту сказали мені, що через п’ять років я втрачу роботу. У мене залишився ще один рік. Я чекаю на цей день.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що сучасні молоді дизайнери часто примхливі й уникають рутинної роботи. У майбутньому, яке ми уявляємо зараз, рутини в роботі дизайнера стане значно менше — її на себе візьме штучний інтелект. Дизайнери стануть, як кажуть, «артдиректорами нейромережі».
Наскільки корисна для дизайнера відсутність роботи руками, а лише вміння роздавати команди?

Людина побудована так, що для того, щоб розвиватися, їй потрібно долати перешкоди і працювати. І не тільки головою, але й руками. Руки й голова пов’язані між собою. Кропітка робота певною мірою формує і розвиває мислення, загартовує, дозволяє оцінити зроблене. Якщо її повністю уникнути, то поки що немає однозначних підтверджень, чи людина не почне «в’янути». Взагалі важко оцінити інтелектуальний рівень сучасної людини й людини, яка жила, наприклад, 100 років тому, щоб прослідкувати чи ми виросли, чи навпаки опустилися.

Стосовно штучного інтелекту ведеться дуже багато розмов, багато спекуляцій. Чотири роки тому розробники штучного інтелекту сказали мені, що через п’ять років я втрачу роботу. У мене залишився ще один рік. Я чекаю на цей день.

А якщо бути серйозним, то всі спроби залучити штучний інтелект у дизайн, які я бачив до сьогодні, нагадували контрольований рандомайзер, який просто видає серію візуального матеріалу… Якщо раніше цей матеріал формувався датчиком випадкових чисел, то зараз цей датчик не зовсім випадковий — у ньому присутній алгоритм. Але в будь-якому разі штучний інтелект сьогодні не здатен оформити ці випадкові зображення у кінцевий продукт, їх має опрацювати людина. Щоб проаналізувати, що видав ШІ й зібрати згенерований матеріал у проєкт, справді потрібні навички артдиректора. Але до цих навичок треба якось дорости. Не можна прокинутися в один день і просто піти менторити штучний інтелект.

Одним із важливих критеріїв оцінки дизайну, за вашими словами, є новизна ідей. Зараз ми живемо в часи, коли здається, що все вже було: найкращі пісні вже написані, найкращі фільми вже зняті. Як часто ця новизна буде виникати в майбутньому? Якщо ми ще й додамо сюди штучний інтелект з його алгоритмами.

Справді робити щось нове все складніше. А ще складніше стало відстежувати цю новизну. Адже інформаційне середовище стає надто хаотичним, і люди намагаються його спростити. Тому втрачають, назвімо це, енциклопедичні знання. А дизайнери стають менш надивленими.

Складно пригадати, коли я востаннє бачив те, що справді вразило мене своєю новизною. Все, що я бачу, — це «пережовування» того, що вже було.

Історично нові витки новизни у дизайні виникали з появою нових технологій. У сучасному світі цією новизною є штучний інтелект. Але, чесно кажучи, те, що я поки бачив, не свідчить про її шалений сплеск. Це, радше, хайп. З часом пил розсіється, і стане зрозуміло, хто що зробив. Зараз ми можемо просто спостерігати, як розвивається ця історія зі штучним інтелектом і пробувати обґрунтовано її використати. Можливо, скоро з’являться й інші технології, які призведуть до нового сплеску.

Як ви генеруєте, чи підтримуєте новизну у своїх проєктах?

Генерувати новизну-новизну неможливо, адже вже все відбулося. Я скоріше можу створювати нові комбінації: поєднати два-три абсолютно звичні процеси/об’єкти/техніки у те, чого ще не було, або ж наділити новим змістом відомі речі. Новизна буде відносною: для певної аудиторії це видасться чимось принципово новим і навіть модним.

Раніше ви казали, що основним трендом у дизайні є страх, і більшість дизайнерів боягузи. Як можна виховати в собі сміливість?

Не факт, що цю сміливість потрібно виховувати. Задача людини — виживання, а виживає далеко не найсміливіший, а навпаки найобережніший. І тут кожен дизайнер має вирішити для себе: чи він хоче бути цим сміливим першовідкривачем, який постійно кидає виклик собі й оточенню, чи він хоче просто годувати свою сім’ю і насолоджуватися життям.

Є дуже великий пласт комерційного дизайну, покликаний обслуговувати щоденні потреби мільярдів людей, і цю роботу теж хтось має виконувати. В цьому нічого поганого немає.

Чи може штучний інтелект закрити цей пласт рутини у комерційному дизайні?

Подивимося. Поки що оцінити такі можливості мені складно.

Бачила одну з вакансій у Gutsulyak.Studio — ви шукали вебдизайнера. Окрім технічних навичок, у ній був доволі серйозний акцент на soft skills. М’які навички настільки для вас важливі?

М’які навички надзвичайно важливі. Це розуміння прийшло до мене якраз в Америці. Там без цих навичок дизайнер не має шансів зробити кар’єру чи долучитися до цікавих проєктів. Система освіти з самого початку виховує дизайнера, який має вміти аргументувати свої рішення, пояснювати їхню важливість, і свою роль у створенні цього рішення.

Я сам постійно розвиваю ці вміння. Адже мені доводиться спілкуватися з підрядниками, замовниками, й усім потрібно максимально чітко донести думку, і враховувати, що в людей можуть бути різні способи світосприйняття, різний рівень знань і кожному потрібно пояснити зрозуміло.

До речі, щодо вакансій Gutsulyak.Studio: для мене було сюрпризом, коли я дізнався, що деяких людей відлякує наша вимога знати українську мову. Це дуже дивно. Бо коли ми шукаємо людину для роботи з України, нам би хотілося, щоб вона знала українську.

І ще одна важлива навичка — елементарна грамотність. Зараз із цим колосальні проблеми. У нас був випадок, коли дизайнер у фразі «Зроблено в Україні» зробив п’ять помилок! П’ять помилок у трьох словах! Хотілося б не витрачати на це свій час.

Коли читаю про чергову загублену душу, яка вигоріла в перший рік роботи, в мене виникає питання: а що ж далі ця людина буде робити? Якщо людина вигоріла в перший же рік, тоді дизайн не для неї.

Які ще навички потрібні дизайнеру, щоб працювати з вами в команді?

Треба бути дуже працьовитим, ініціативним і гнучким. Є дуже багато людей, які хочуть працювати з Гуцуляком, але вони при цьому не хочуть працювати. Такі люди з’являються регулярно, а коли ми починаємо співпрацю, швидко розчаровуються. Вони бачать наскільки я вимогливий і починають розуміти, як багато потрібно переробити, щоб досягти якісного результату.

Ваша вимогливість усім відома. І ця репутація створює навколо вас ореол, що Гуцуляк (пошепки) не може зробити погане рішення. А чи буває, що ви у своїх рішеннях сумніваєтеся?

Моя вимогливість поширюється на себе в першу чергу. І я постійно сумніваюся в усьому, що роблю. Саме це забезпечує якість: коли кожна дія викликає нескінченну кількість сумнівів, і я знаходжу аргументи «за» і «проти». Коли намагаюся все пояснити в першу чергу собі, щоб потім передати це розуміння замовникам і далі кінцевим споживачам. Щоразу я повертаюся до початкового завдання, щоб упевнитися, що отриманий результат йому відповідає.

Ще я постійно слідкую за світовим ринком дизайну, щоб зіставляти, чи моя робота відповідає рівню, чи це просто провінційний проєкт, який ніхто не помітить. Чи не соромно цією роботою поділитися.

Інколи сумніви лишаються, коли вже все готово. І це природно. Буває, проєкт вже зданий, але в мене з’являється ідея щось змінити. Якщо тираж ще не надрукований, я завжди контактую із замовником і пропоную внести зміни. Хтось радо погоджується, хтось думає: «Досить! Треба надрукувати, що є, й додому піти, а цей божевільний Гуцуляк ще щось змінює».

Клієнти очікують «високий рівень» дизайну в результаті співпраці з Гуцуляком. Але в кожного своє уявлення про результат, і далеко не всі учасники в команді замовника готові ставитися до проєкту настільки ж скрупульозно як я. Інколи я вболіваю за проєкт навіть більше, ніж сам замовник.

У вас дуже багато нагород і ви продовжуєте на них подаватися. Навіщо? Доводите, що ваш рівень не знижується? Чи так нагадуєте про себе, щоб вас не забули?

Певною мірою це так. Але нагороди ще й дають розуміння, наскільки дизайнер релевантний сучасному ринку. Також конкурси — це певна візуальна присутність у середовищі дизайнерів. Видимість у спільноті дозволяє мати більше коло спілкування. І нагороди можуть бути корисними просто, щоб мати доступ до більшої кількості цікавих людей.

Українська критика нагадує маленьку кучеряву собачку, яку винесли з салону: напудрена і з рожевим бантом, зненацька вона пронизливо гавкає.

Чия думка про вашу роботу для вас важлива?

Безумовно думка середовища про мою роботу для мене важлива. Важлива думка тих дизайнерів, чи можливо критиків, чиїми роботами я захоплююсь, або принаймні чиї роботи я вважаю сильнішими за свої. Важлива думка кінцевого споживача.

А як часто до вас надходять критичні коментарі? І чи ця критика справедлива?

Конструктивну критику я дуже ціную. Якщо хтось скаже, що мій дизайн абсолютно бездарний і аргументує таку оцінку, — це дуже круто. Бо це дає можливість переосмислити, по-новому подивитися на те, що я зробив. Можливо, в мене замилилось око, чи я не подивився на роботу з усіх можливих ракурсів. Є друзі-дизайнери, яким я довіряю, і ми показуємо одне одному свої роботи до моменту фіналізації. Вони можуть сказати, що результат незадовільний і варто все почати спочатку. За це я їх і люблю.

В Україні люблять критикувати, але немає професійних критиків, які можуть ретельно оцінити й розібрати роботу по деталях. Похвалити роботу, до речі, так само складно як і розгромити. Українська критика нагадує маленьку кучеряву собачку, яку винесли з салону: напудрена і з рожевим бантом, зненацька вона пронизливо гавкає. Поодинокі критикани можуть зауважити, що їх роздратувало чи неприємно вразило в роботі, але це не означає, що це вада дизайну. Вони просто так на нього відреагували.

На заході ж критикувати чужі роботи просто неприйнятно, адже це може нашкодити бізнесу. А бізнес — у пріоритеті.

Водночас сучасний світ розвивається так, що кожне нове покоління стає все більш вразливим. Зараз молоді дизайнери настільки вразливі, що намагаються просто заборонити негативні відгуки. Будь-яке зауваження — для них катастрофа життя.

Риторика, що ми всі дуже вразливі, і потрібно бути дуже обережними один з одним, значною мірою пропагується Північною Америкою. Це, можливо, корисно, якщо розглядати загальний добробут суспільства. Але шкідливо, якщо розглядати кожну професію окремо.

Є ще один дуже популярний феномен — вигорання. Чи «вірите» ви у нього? Чи це черговий тренд, коли всі навколо не в ресурсі, не в потоці?

Я бачу таку шалену кількість молодих дизайнерів, які вигоріли в перший рік роботи, що навіть не можу уявити, що вони таке робили. Коли я починав працювати в дизайні, я кілька років не брав відпустки. А ще був період, коли я чотири місяці працював з 9 до 22-23 години без вихідних. І все сприймалося нормально — у мене не було вигорання, душевних травм і депресій. І зараз щоразу, коли я читаю про чергову загублену душу, яка вигоріла в перший рік роботи, в мене виникає питання: а що ж далі ця людина буде робити? Я розумію, що це справді могло статися, але якщо людина вигоріла в перший же рік, тоді дизайн не для неї.

Безумовно, бувають складні моменти, коли в чомусь розчаровуєшся, втрачаєш якусь частину енергії. Таке бувало й у мене. Але я намагаюся зрозуміти, чому так трапилося, що є причиною, ця ситуація залежала від мене чи від зовнішніх факторів, як я можу цю ситуацію змінити.

А як себе поводити в періоди, коли здається, що ти досяг своєї вершини, і що далі нічого кращого не буде? Що може надихати рухатися далі?

Зараз, щоб не скотитися вниз і зберегти той рівень, якого досягнув, не кажучи вже про розвиток, потрібно докладати колосальних зусиль. Як рухатися далі? Робити новий проєкт, починати з початку. Це нормальний стан речей. Дизайн по суті є розхідним ресурсом, він з’являється і щезає, як енергія, вода чи гроші. Гроші девальвують, витрачаються, інвестуються. Так само й дизайн — його можна змарнувати, а можна інвестувати. Дизайн — це енергія, яка щось змінює. Коли одна енергія щезла, її має замінити нова. Коли один дизайн відійшов, треба робити новий.

Чи відчуваєте ви себе успішним дизайнером, артдиректором, співзасновником студії?

Я почуваюся дуже дискомфортно, коли називаю себе творчим директором чи артдиректором. Мені більше подобається все ж таки називатися дизайнером. Бо це те, що я роблю, що я люблю, те, що мені звично. Хоча в багатьох ситуаціях мені доводиться називати свою позицію якось хитріше. Коли комусь представляєшся як «просто» дизайнер, люди сприймають тебе як джуніора. Умовно кажучи, коли тобі 40 років і ти «дизайнер» — це непрестижно, ти є невдахою. А коли тобі 25 і ти артдиректор — ти на коні, на самій вершині. Але в мене просто трохи інші мірила успіху.

Telegraf.Design живе за підтримки спільноти. Підтримуйте Telegraf.Design на Patreon.