Міський простір належить жителям міста. У них є право вирішувати як цей простір використовувати чи трансформувати. Тому урбанізм — це в першу чергу про людей. Анастасія Кондратьєва розповідає про принципи транзитивного, кругового, нестандартного дизайну, які дозволяють використовувати міський простір з максимальною користю.

Анастасія Кондратьєва — дизайнерка, мисткиня та дослідниця. У своїх проєктах поєднує просторовий дизайн, архітектуру, мистецтво та соціальні студії. Живе у Франції, у невеликому містечку Ле-Ман (тому самому, де проходять 24-годинні перегони на спорткарах).

Розмова з Анастасією відбулась в рамках спільної рубрики Telegraf.Design та ініціативи Holabuda — «Бесіди про альтернативний дизайн». Минулого тижня відбулась прем’єрна трансляція на фейсбук-сторінці Telegraf.Design. Переказуємо найцікавіші думки та показуємо проєкти, що втілюють принципи альтернативного та кругового дизайну в міському просторі.

Анастасія починала свій шлях як архітекторка, але її завжди цікавила не так архітектура, як «відносини, які за нею стоять». Каже, що ніколи не хотілось займати позицію, в якій архітектор вирішує все. Тому що в місті так не має бути.

Диван Superonda, Archizoom. Приклад нестандартного дизайну. 1966 рік

Боротьба містян за власний простір та використання його з максимальною користю для них в Україні тільки починається. Україна зараз проживає досвід, який європейські та американські міста пережили ще в 1960-х роках. Зміни, які відбувались у той період, торкнулись не лише дизайну (в широкому розумінні слова), а й взагалі змінили те як виглядає світ, і яким ми його бачимо зараз.

У 1960-х була дуже цікава група з течії радикального дизайну, Archizoom. Їм набридла буржуазна система архітектури та навчання і вони захотіли приймати рішення, які б показували, що систему потрібно докорінно змінювати. Потрібно перестати будувати «красиві» будівлі геть не пов’язані з бажаннями їх жителів.

Хочу розповісти про їх два проєкти. Перший — No Stop City. Це теоретичний проєкт міста без кінця й краю. Метою групи було не реалізувати його, а продемонструвати наскільки негативно процес індустріалізації та урбанізації впливає на суспільство та міський простір. «А де взагалі місце для людей?» — спитали себе Archizoom. Його немає. Ми штампуємо однакові елементи, які заповнюють місто.

Галерея

No Stop City, проєкт Archizoom. 1969 рік

Другий проєкт — диван Superonda. Він трансформується у 3 — 4 конфігурації. Об’єкт є прикладом нестандартного дизайну — коли є декілька ідентичних чи дуже схожих за формою об’єкти, і залежно від того, як ми їх поєднуємо один з одним, ми отримуємо зовсім різні цілісні об’єкти з різними функціями. Цей диван межує на грані дизайну та мистецтва — такий собі скульптурний об’єкт, частина інсталяції, яка денонсує буржуазну систему.

З цього дивану, мабуть, і почалась історія мого модульного проєкту для міського простору — «Куб».

Проєкт «Куб»

«Куб» — це партисипативна конструкція, сценарій для використання якої продумує користувач, а не дизайнер. Я задаю лише фреймворк. «Куб» належить простору, в якому він стоїть.

Фото: Anastasiia Kondratieva, Georgina Corcy

Як усі об’єкти нестандартного дизайну, Куб складається із декількох стандартизованих елементів. Куб має три таких елементи, які формують модуль. У залежності від кількості модулів та від того як їх складають, утворюється багато різних конфігурацій. У моїй голові їх поки близько 15, але задача Куба рости далі та розвиватись, тому користувачі можуть придумати щось абсолютно нове — те, що я не бачу.

«Куб» дуже легко збирається і розбирається, і для нього непотрібно жодних додаткових елементів. Також аби його зібрати не потрібно бути професіоналом чи архітектором. Збирання займає хвилин 10.

Модульність є важливою складовою транзиторного урбанізму — тобто коли у міському просторі з’являються об’єкти, якими містяни можуть користуватись у разі потреби. Коли ж ця потреба зникає – просто їх прибирають.

Уявімо ділянку з пустирем чи покинутою будівлею. В Україні у більшості випадків на таких ділянках нічого крім нелегальних стоянок, чи може андерграундних паті, не відбувається. Тоді як ця територія не має простоювати. Вона може працювати на благо суспільства, що проживає у найближчому кварталі, чи взагалі у цьому місті.

Транзиторним урбанізмом також можна назвати тимчасові інсталяції, які за собою тягнуть певні зміни в міському просторі та соціумі, що цим простором користується. Ми витягуємо площі з одного стану в інший завдяки тимчасовим змінам.

Право на простір

«Куб» був придуманий в першу чергу для пострадянських міст. В Європі люди вже не переживають ті процеси, які відбувались 60 років тому — коли потрібно було боротись, аби міський простір був їхнім.

В українських містах це все ще реалії. Дуже багато містян навіть не знають, що міський простір не має бути комерціалізованим. Що вони мають право робити з ним все, що хочуть (в адекватних рамках). Тому «Куб» — не про те, що комусь у двір потрібна ще одна лавочка (антивандальна, міцна та дуже зручна для сидіння), це інструмент для апропріації міського простору. Аби зайняти цей простір і сказати, що він мій, мого сусіда, і ми маємо право взяти куба і поставити у дворі, на набережній, на площі серед купи ресторанів, де завгодно.

Для Франції «Куб» став би просто способом гейміфікації, інтерактивним майданчиком для сусідських відносин. Тоді як в пострадянських країнах це проєкт-маніфест — «нам потрібен цей простір і ми маємо на нього право».  «Куб» — це  результат дослідження мого рідного міста Дніпра, його історії та міського активізму.

Увійти «в шкуру» користувача

Соціальний, а скоріше соціоантропологічний, аналіз займає 60 — 70% часу моїх проєктів.

Бо дизайнер — це не той, хто робить те, що йому «вигадалось», чи те, що він побачив уві сні. Кожен дизайнер має аргументувати свої рішення чи свої дизайн-продукти. Обов’язково все має ґрунтуватись на аналізі.

Перший й найважливіший спосіб зрозуміти ту чи іншу місцевість, а точніше соціальну матерію простору, з яким ти працюєш — польове дослідження.

Провести там день, два, три, тиждень, місяць і намагатися осягнути, які процеси відбуваються в цьому місці. І тут найскладніше відокремитись від власного сприйняття, стати детективом, чи суддею, який об’єктивно дивиться на ситуацію. Виокремити набір сухих фактів, з якими далі можна продовжувати працювати. Відокремити суб’єктивні враження від об’єктивної дійсності. Аби вдарити саме там, де потрібно. А не тому, що тобі щось стукнуло в голову.

Вихідними даними, з якими ми маємо працювати, часто просто нехтують. Тоді як треба завжди мати в голові контекст, і працювати виходячи з контексту.

Найкращі варіанти польових досліджень — це партисипативна обсервація та обсервативна партисипація. Вони різняться рівнем залученості в проєкт – що ти переважно робиш: споглядаєш безпосередньо з місця подій, чи активно в них береш участь. Це найкращий спосіб зрозуміти контекст, з яким ти працюєш.

Мені такі методи нагадують журналістські розслідування, коли журналіст працює інкогніто, аби дізнатись інформацію. Дизайнер же це робить аби краще зрозуміти свого користувача, аби потім йому запропонувати найоптимальніші рішення, які б відгукувались у його власному досвіді.

Можна робити безліч гіпотез, але я за те, що краще прожити пів року безпосередньо в ком’юніті, для якого ти працюєш, та зрозуміти на собі чим воно живе. Бо урбанізм — це не про міста, а про людей, про зв’язки, які відбуваються між людьми. Міський простір існує лише через те, що там є люди. І перше, що потрібно питати: «Для кого я це будую, і як цей «хтось» буде там жити.

Більшість компаній та дизайнерів роблять навпаки — «Я тут таке придумав, я думаю, що все відбувається саме так. Тримай, дорогий користувачу, цей один єдиний сценарій і роби що хочеш. Мені не цікаво як це вписується у твоє життя». Так розвивається багато міст в Україні.

Місце для міського активізму

В Україні, на жаль, хай і відбувається децентралізація, все вирішується нагорі. Є архітектурна чи ще якась інша рада, яка приймає рішення. Можемо, звичайно, скільки завгодного говорити, що існують громадські слухання, але ж на них мало що вирішують. Вони скоріш консультаційні, бо не мають жодного легального кадру — немає закону в Україні, який би зобов’язував забудовника відмовитись від проєкту, якщо громадськість висловилась проти. В Європі міський активізм та й взагалі участь жителів у житті  та розбудові міста має законну силу. Якщо громада не скаже свого «так», проєкт не дозволять.

У Франції, та й взагалі в Європі, схема співпраці з громадськістю більш-менш відпрацьована. Тут групу активістів можуть найняти для консультацій міські адміністрації, чи приватні забудовники, чи архітектурні бюро. Аби разом пропрацьовувати певні міські трансформації.

Ще у Франції держава підтримує практику передачі закинутих міських ділянок у безкоштовне користування чи оренду за мінімальну вартість «надійним колективам». Часто це  артколективи — люди з креативною, некомерційною діяльністю. Коли потім за ділянку береться забудовник, він часто враховує цей досвід, який відбувався до нього,  і лишає його відбиток на новій забудові. Це і є результати того самого уже згаданого транзиторного урбанізму. Взагалі, розвинений міський активізм породжує велику кількість відгалужень урбанізму.

Наприклад, круговий  (чи циркулярний) урбанізм. Він будується на принципах кругової економіки — інтенсифікація використань, трасформація того, що вже існує, повторне використання просторів. Круговий урбанізм захищає нас від неконтрольованої забудови та урбанізації все більшої кількості площ.

В Парижі є крутий кейс кругового урбанізму — Les Grands Voisins (у перекладі з французької — «великі сусіди»).  Мова йде про занедбаний госпіталь Saint-Vincent-de-Paul в центрі Парижу, який перетворили на живий простір з різноманітними партисипативними та сталими ініціативами й активностями. Тут є бари та ресторани, ательє-бутики, галерея, troc shop, зали для великих конференцій, майстерня з ресайклінгу, мастерні митців, великі екстер’єрні простори.

Крім того цей простір використовують для реабілітації та соціальної інтеграції безхатченків — їм надається житло, їжа а також створюються робочі місця.

Фото з сайту Les Grands Voisins

Міська влада разом із приватним забудовником у 2015 році віддала цю ділянку у користування трьом колективам (архітекторам, урбаністам, благодійній асоціації) включно до 2020. В 2020 — 2023 власне почнеться транзитивна фаза, бо в 2023 на цій території девелопер планує почати будівництво. Забудовник хоче якомога довше продовжити цей досвід та урахувати його при програмуванні майбутньої забудови. Les Grands Voisins — реальний приклад принципів циркулярної економіки в усіх її проявах. І дуже хотілося б якби в Україні теж з’являлись такі проєкти.

В українському контексті круговим дизайном можна назвати проєкти реновації закинутих заводів. Вдалий приклад — Промприлад реновація в Івано-Франківську чи UnitCity в Києві — занедбані індустріальні комплекси отримали нову функцію.

Мені б не хотілося, аби всі думали, що в Європі більше можливостей, ніж в Україні — це не так. На мою думку, Україна зараз проживає певний розквіт. Адже коли є за що боротись, можливий розвиток. Зараз українські міста — це міста можливостей, де кожен житель має усвідомити своє право на власне місто і право за це боротися.