Нідерландський дизайнер та урбаніст Кейс Донкерс (Ceese Donkers) відомий насамперед тим, що допоміг місту Ейндоговен пережити кризовий момент. У 1990-их важливі для міста підприємства перенесли свої виробничі потужності і головні офіси в інші міста. Тоді Донкерс зумів об’єднати міську громаду з фахівцями і муніципалітетом, щоб розробити план розвитку міста.

За десять років з депресивного міста Ейндговен став популярним центром інновацій, а сам Кейс змістив свій професійний фокус з розробки урбаністичних планів на соціальний дизайн. Про обидві історії Кейс розповів детальніше в межах спільного проєкту Telegraf і Holabuda про альтернативний дизайн. Модерувала бесіду Даша Цапенко.

Читайте також: «Урбанізм — це не про міста». Анастасія Кондратьєва про міський активізм та право на простір

Історія Ейндговена. Від депресивного міста до центру інновацій

Зараз ми знаємо Ейндговен як одну зі столиць нідерландського дизайну та інновацій. З його легендарною Академією дизайну та її випускниками, відомим Тижнем голландського дизайну (Dutch Design Week), а також Технічним університетом (Technische Universiteit Eindhoven). Але Ейндговен не завжди був таким.

«Ейндговен був сумним містом, в якому ніхто не хотів залишатися», — сказав колись дизайнер Піт Гайн Ейк. Але, на відміну від своїх однокурсників, які після закінчення Академії дизайну здебільшого переїхали у більші міста (як Амстердам чи Роттердам), Піт залишився. Я думаю, це було стратегічне рішення з його боку, якщо подивитися на те, чого він досяг тут.

Якою була ситуація в Ейндговені, коли ви випускалися з Технічного університету?

Доволі схожою. Я випустився у 1975-му, у цей час ми були найпотворнішим містом Нідерландів. Першу роботу я знайшов у Роттердамі, і вона мені дуже подобалась. Але тоді ми з дружиною хотіли придбати будинок, а це було дуже дорого там.

Згодом я зміг купити дім у «Білому селі» (White Village). Це комплекс з близько 260-ти будівель, пофарбованих у білий. Його побудував відомий архітектор Віллем Дудок у 1930-их, але коли ми сюди переїхали, тут жили лише старші люди і зовсім не було дітей. Ми стали новим поколінням.

Коли почав там жити, побачив, що деякі люди фарбують віконні рами у темно-коричневий. Можеш собі уявити? Ми втратили уніфікованість. Я захотів проявити більше поваги до оригінального стилю і вирішив організувати мешканців, щоб ми разом пофарбували всі будинки у єдиний відтінок білого кольору. Звісно, можна було робити це поодинці, але потім у вас буде 10 різних варіантів білого. Я сконцентрував свою енергію на організації. Щоб згуртувати мешканців, ми створили маленький, скромний журнал про оригінальний дизайн White Village, куди написали кілька статей.

Увесь проєкт зайняв близько трьох років, але ми змогли його завершити і пофарбувати все в один колір. Це дало мешканцям відчуття «нової ери».

Як вам вдалося організувати це? Адже 3 роки — звучить як дуже довгий період.

Це історія про те, як переконувати людей і рухатися маленькими кроками.

Насамперед ми спробували дати людям відчуття спільноти. У центральному сквері організували три окремих святкування для всіх мешканців на різний смак: вдень активності для дітей, ввечері — невеликий концерт групи з нашої околиці, а в неділю зранку — класичний концерт для старших людей. Так крок за кроком ми залучили до нашої мети усіх жителів White Village.

Мені також дуже цікава ваша ініціатива QUAFE. Що означає літера Q тут? Завжди думала, що «запитання» (question), тому що це чудове місце для запитаннь.

Це могло б бути й так, але насправді Q означає quality (якість). Це проєкт громадського діалогу про місто.

У 1991-му, коли ми втратили підприємство Philips, місто було у депресивному стані. На заводі працювали тисячі людей, які залишилися безробітними. Люди буквально плакали у загальнонаціональних новинах, тому що ця ситуація стала доволі відомою у країні.

У QUAFE ми вирішили поговорити про значення цих будівель, які раніше займав Philips. Це були модерністичні заводи, збудовані у 1920-их, також пофарбовані у білий, 25 метрів у висоту, 100 метрів у довжину, дуже красиві. Найвідоміший серед них — «Біла леді» (White Lady).

White Lady – найвідоміша будівля Ейндговена, колишня фабрика Філіпс, яку планували знести. Зараз тут розміщені, зокрема, муніципальна бібліотека та Академія дизайну. Фото: House&Home

Місто хотіло знести будівлі, а Philips як власник мав на меті побудувати на тому місці офісні приміщення. Ми говорили про те, чому цього не варто робити, адже це історія нашого міста.

Бесіди проходили у місцевому театрі в понеділок ввечері — у цей час там було вільно. Говорили протягом двох годин — з 20-ої по 22-у: спочатку коротка презентація, далі виступи 3-ох спікерів по 15 хвилин, потім — діалог між цими спікерами з модератором і обговорення з відвідувачами. О 22-ій ми переходили до неформального спілкування за кухлем пива чи бокалом вина. Формат дуже подобався людям, приходило багато народу і залишалися до ночі.

Проєкт став настільки успішним, що про нас писали у загальнонаціональних медіа. Згодом ми також отримали фінансування, щоб продовжувати його, але вже в контексті всього міста, а не лише нашої околиці. Я робив це протягом семи років, і потім ми розвинули ідею в Центр архітектури Ейндговену. Але це вже інша історія — третій етап у моєму професійному житті.

Як вам вдавалося привабити людей, що було магнітом проєкту — неформальна частина? 

Це був низовий рух, який організували місцеві жителі, а не люди з мерії, політики. До того ж ми вже мали досвід маленького успіху у своїй околиці. Через це люди були зацікавлені.

Крім того, про нас писали загальнонаціональні медіа. Ми навіть отримали нагороду. Так маленькими кроками ставали все більш відомими у Нідерландах.

Тоді ви все це робили як активіст і ще не працювали в мерії?

Так, я навіть назвав би себе активатором. Ми дивилися з позитивом у майбутнє і старалися пропонувати нові ініціативи.

А як ви почали працювати на місто Ейндговен?

На громадських зустрічах ми піднімали питання не лише кольору фарби чи ті, що стосувалися нашої околиці, але й, наприклад, обговорювали приміщення колишньої фабрики автомобільної індустрії DAF. Компанія продала ці будівлі Ейндговену, і замість них місто мало побудувати близько 80-ти житлових будинків. Але вони підготували дуже старомодний план. Ми запросили людей з міськради і виклали їм свої аргументи, чому план не підходить. Вони погодилися з нами, не всі, але один за одним, і запропонували створити власний.

Ми сформували групу здебільшого з архітекторів, створили урбаністичний план, і він був втілений у той спосіб, який ми запропонували. І знову — проєкт став дуже популярним. Люди хотіли жити там і платили більше, ніж зазвичай, бо мали тут відчуття спільноти. Це був третій крок до впізнаваності.

Згодом у цій складній ситуації для нашого міста, яке втрачало виробництва, ми отримали нового мера — Рейна Велшена. Неймовірний чоловік, досі мій герой. Він сказав: «Ми маємо подолати цей складний момент історії нашого міста завдяки кооперації». Велшен запропонував ідею співпраці трьох сторін: міські департаменти, бізнесмени й університети мали об’єднатися. Він запросив мене працювати у міському департаменті. Я відразу розумів, що це не буде легко, але подумав, чому б і ні.

Справді, це була постійна боротьба аж до виходу на пенсію у 2015-му. Але здорова, тому що ми отримували результати. За 10 років ми дуже змінилися і пройшли шлях від найпотворнішого міста Нідерландів до дизайн-центру.

Фото: Kevin Faingnaert

Вся моя кар’єра була присвячена ідеї повторного використання приміщень. Почалося з “Білої леді”, яка стала моїм першим негромадським проєктом. Ми змогли зробити з неї нову перлину нашого міста. З 1998-го тут почав проходити щорічний огляд робіт випускників Академії дизайну. А з 2001-го це дійство почали називати Тижнем голландського дизайну (Dutch Design Week) і воно стало чимось більшим, ніж щорічний підсумковий огляд студентських проєктів.

Це дало початок «новій ері» для нашого міста.

Місто як лабораторія

Як я зрозуміла, ваша формула змін — зібрати разом головних стейкхолдерів: організації, мешканців, урбаністів та студентів. Я знаю, що у вас завжди були особливі стосунки зі студентами. 

Це правда, вони мої вчителі.

Це почалося у ранніх 2000-их, коли місто запросило для розробки нового проєкту трьох відомих дизайнерів і серед них Пітера Айземана — дизайнера та архітектора з «нью-йоркської п’ятірки». Я мав можливість працювати з ним у групі з трьома талановитими студентами: архітектором, ландшафтним дизайнером і поетом. Ми створили нову ідею для центру міста, але нам ішлося насамперед про те, щоб показати важливість університетів у місті — залучення молодих талановитих людей до створення нових ідей. Задача була в тому, щоб зрозуміти, як університети і студенти можуть бути своєрідною лабораторією для міста.

Якими якостями має володіти місто, щоб стати лабораторією? Чи йдеться скоріше про фільтр сприйняття, і будь-яке місце вже є лабораторією?

Думаю, тут важливо те, чи має місто університет і як користується ним. Якщо в міста є університет і студенти — то воно вже є лабораторією інновацій. Це золото міста і такий трикутник співпраці — бізнес, місто та університети — утворює нову якість.

Саме цю історію я намагаюся розповідати у своїх поїздках в Україну мерам, людям з муніципальної ради, містянам.

Тож студенти, університети і використання цього потенціалу у правильний спосіб — це ключ до лабораторії.

Звісно, це також ключ до майбутнього. Через це я називаю студентів нашим майбутнім і моїми професорами. Вони надихають мене.

Нові спільноти

Чи був у вас досвід залучення до проєктів бездомних людей або з обмеженими можливостями? 

У 2010-му такий проєкт соціального дизайну робили студенти з Росії та Польщі, які приїхали до нас для інтернатури. Ми орендували для них невелике приміщення через дорогу від будинку для людей похилого віку. Це було чудове місце для соціального проєкту.

Усім керували самі студенти, і вони вирішили організувати ранкову безкоштовну каву для людей похилого віку. Тоді їм на такому базовому рівні вдалося створити нове ком’юніті. За цим було дуже захопливо споглядати.

Мені також цікавий процес трансформації церков у Нідерландах. Коли я приїхала вперше, було дуже незвично бачити у вас церкви, відкриті лише по неділях, у найкращому випадку.

Це програна битва для мене. Я почав її ще 17-річним, коли навчався у старшій школі. Разом із вчителем з релігії ми вирішили організувати недільні зустрічі на противагу класичним службам. На горищі академії створили каплицю, підготували власний текст з поезією відомих поетів і словами Джона Ленона, який був тоді моїм героєм. Туди приходило багато людей, діти приводили своїх батьків, приміщення було заповнене людьми. А опісля всі залишалися на каву.

Це було у 1967-1968-му і для мене стало чимось на зразок тизеру до змін 1968-1969 років: культурної революції в Парижі, Вудстоку у 1969-му. Тоді я вже став студентом першого курсу і був частиною цих змін.

Зараз люди відходять від релігії, особливо в Нідерландах, а священнослужителі продовжують наполягати на цій старомодній релігійності, навіть ще більше повертаючись до застарілих способів.

Це дуже дивно, бо ми маємо всі ці прекрасні будівлі і не використовуємо їх. Тож я б дійсно хотів оживити їх, зробити такою собі “вітальнею” околиці, місцем для проєктів, подібних до QAFE.

У 1999-му я навіть вирішив організувати конференцію, щоб презентувати студентські ідеї з реорганізації церков. Участь взяли студенти з усього світу, з країн з дуже різним ставлення до релігії, зокрема, значно релігійніших, ніж Нідерланди.

Конференція проходила у міській церкві. Ми запросили істориків, єпископа нашої місцевої церкви, мера, архітекторів. Захід був успішним, але ми  так і не змогли переконати єпископа і його людей змінити свій підхід. Відтоді пройшло вже 25 років, і досі ніщо не міняється. Дивно бачити, що ми з цим погоджуємося.

Розкажіть детальніше про свій проєкт «60+/30-».

Цей проєкт — моя персональна відповідь на ситуацію нестачі або дуже дорогого житла.

У 2013-2014-му на літню інтернатуру до мене приїхало найбільше студентів — близько 30-ти. Я помістив їх у пустому приміщенні колишньої школи, і ми там облаштували дуже базові зручності.

Тоді ми з ними зробили кілька проєктів, і один із них був про використання приміщення колишньої школи для молодих людей, які не можуть дозволити собі платити великі сумі за житло. Тоді мені й прийшла ідея співжиття різних поколінь: тих, кому менше 30-ти і більше 60-ти, наприклад, щоб ділитися одне з одним і доглядати одне за одним (“share and care”).

Я вирішив продовжити цей проєкт з цими студентами і перетворити це приміщення колишньої школи у місце для співжиття.

Я й сам розглядав можливість переїхати зі свого красивого «Білого села» і жити там. Зараз я двічі на тиждень доглядаю за своїми внуками і так допомагаю дітям балансувати і поєднувати батьківство з роботою. Мені подобається допомагати їм, як це відбувалося в минулому.

Це не комуналка як у радянських країнах і не комуни як у 60-их, але з обох цих ідей я взяв найкраще і пропоную третю — ідею спільноти 2.0.

Це дуже раціонально з економічного погляду, але, крім того, тут дуже важлива емоційна складова. Я і сама знаю багатьох людей, які просто не мають досвіду комунікації зі своїми бабусями і дідусями, бо їхні життя майже не пересікаються. Також я маю друзів, які вірять, що ті, хто росли біля своїх бабусь-дідусів більш чутливі, емпатичні. З такої перспективи цей концепт також формує новий тип людей.

Так, тож я думаю, що це може бути дуже важливо як новий спосіб формування спільноти всередині будинку. Будинок може стати чимось на зразок села. Люди різних поколінь взаємодіють і піклуються одне про одного, як це роблять сусіди чи сім’ї.

На Тижні дизайну 2017 спільно зі студією MVRDV Кейс Донкерс спробував реалізувати ідею побудови нового соціуму на основі проекту «60+/30-». Інсталяція в центрі міста показує, як у майбутньому може бути реалізована ця ідея. Фото: House&Home

Ми розробили план співжиття на прикладі цієї будівлі колишньої школи. Одну третину простору відвели для потреб спільноти — щоб, наприклад, разом готувати їжу. Але дві третіх — залишили приватними. Там ти можеш готувати страви лише для себе, якщо хочеш. Тож ти не залежиш від комюніті, не зобов’язаний долучатися, але маєш таку можливість.

У зв’язку з теперішньою карантинною ситуацією яким ви бачите майбутнє міст?

Я вважаю, що потрібно трансформуватися, але не міняти все радикально. Тут доречна метафора серфінгу — ти не можеш впливати на хвилі чи вітер, але можеш використовувати їх. Це ж саме потрібно робити у нашій теперішній ситуації.

У великих містах спільноти — це рішення для майбутнього. Ідея “share and care” з проєкту «60+/30-» і може бути рішенням для посткоронавірусного суспільства.

Наприклад, зараз мої сусіди стали дуже важливими для мене, я можу попросити їх купити мені продуктів. Але й у хмарочосі ти можеш зробити те саме. Цей формат співжиття може бути ключем до нашого майбутнього. Це про людей, ментальність і соціальний дизайн.

Раніше ми розповідали про пластик як матеріал у сучасному дизайні.