кейси
Український дизайнер переосмислив афіші театру «Березіль» Леся Курбаса
Кейс Олега Почтара
2 Червень, 2022
Стати автором

До повномасштабної війни у Києві проходила виставка, де були представлені афіші театру «Березіль» Леся Курбаса – одного з представників «Розстріляного Відродження». Після того, як вставку відвідав український дизайнер Олег Почтар, він вирішив провести творче дослідження – проаналізувати ці афіші та зробити їх осучаснену версію. Він ставив питання: «Що ми можемо взяти від них у майбутнє?», спробував зрозуміти задум автора афіш та відтворити його за допомогою сучасних програм. Публікуємо авторський текст та кейс Олега Почтара.

«Розстріляне Відродження» – літературно-мистецьке покоління 1920-х і 1930-х років XX століття. Ці роки були сплеском культури, подарували світу високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно і все це було знищене здебільшого під час великого терору.

Від подій тих часів нас відділяє 100 років. Ми вступили у 1920-1930 роки XXI століття, і вони виявились такими ж бурхливими. Що чекає на нас? Усі ставлять перед собою це питанням. Тому саме зараз мені здається важливим творчий діалог з митцями тієї епохи, які зіштовхнулися зі схожими проблемами й фактично з тим самим ворогом. Я завжди вважав, що митці тієї епохи випередили свій час, бо тодішні технології не дозволяли повною мірою реалізувати їхні ідеї.


Я почав з афіші, яку ви бачите нижче. Коли я став аналізувати її композицію, я відчув інтелектуальну ейфорію від того, як там все розумно зроблено.

 

Усі елементи афіші мають не випадкові розміри та пропорції. Лист має пропорції 2×3, такі саме пропорції має й поле набору. Заголовки й текстові блоки мають співвідношення 1×1, 1×2, 2×3, 3×4 тощо.

Я хотів би звернути вашу увагу на те, що тим же пропорціям відповідають не лише плями, але й пусті проміжки між ними. Дизайнери часто кажуть про те, що пустий простір — це теж елемент композиції, але поклавши руку на серце: «Чи завжди ви приділяєте йому достатню увагу?». Автор цієї афіші очевидно продумав його. Фактично білий простір є рівноправним елементом композиції. Подивіться, як пустий простір навколо емблеми театру приковує до неї увагу.

Композиційна схема зображена нижче. Вона чимось подібна до картин Піта Мондріана. В деяких місцях мені довелося додумати, або підкорегувати пропорції, але в цілому я зберіг задум автора.

Також усі складові частини композиції є кратними єдиному мікромодулю або його половині. Що у поєднанні з пропорціями робить їх взаємопов’язаними між собою й утворює ціле.

Не впевнений, через недостатню якість друку та фото, але за логікою подібні композиції мають будуватися з використанням мікромодуля. Тому навіть якщо в оригіналі його не було, свою композицію я зробив саме таким чином.


Не кожен дизайнер сьогодні вміє працювати з пропорціями, а це було зроблено майже 100 років назад! Крім того, система, що використовується, складніша за звичні для сьогодення модульні сітки. Тут не має колонок, але всі елементи співрозмірні між собою за складнішою логікою. Фактично, це альтернативний метод проєктування, який можна назвати «динамічною симетрією». І це те, що точно можна використовувати й сьогодні на будь-яких сучасних носіях візуальної інформації.

Переходячи від «внутрішньої» структури афіші до її «зовнішнього» вигляду, я б звернув увагу на заголовки. Подібні ультратонкі написи варто робити більш подібними до в’язі, щоб вони сприймалися, як єдина пляма.


В оригінальній афіші усі заголовки зроблені різними шрифтами, можливо автор хотів цим підкреслити відмінності спектаклів. Тому я теж зробив їх різними, але кратними мікромодулю, або його половині. Щоб попри відмінності вони сприймалися спорідненими.

Для відтворення дрібних написів я використав шрифт «Rottko» українського дизайнера та художника Олексія Поповцева. Інтерліньяж в написах також збігається з мікромодулем або його половиною.

Свою версію афіші я зробив українською латиницею. І ось причини:

Усі графічні дизайнери знають, що кирилиця «крива» у порівнянні з латиницею. Це пояснюється об’єктивними історичними причинами, пов’язаними з суперечливою реформою писемності, що була проведена Петром I. З того часу вже 300 років вітчизняні дизайнери морочать собі голову з петрівською кирилицею, яка є сумнівним гібридом старої кирилиці та латиниці. Через це час від часу серед дизайнерів можна почути: «Давайте вже перейдемо на латиницю і не будемо займатися дурницями!». Те, що латиниця більш гармонійна інтуїтивно відчувають і звичайні люди, що можна побачити за кількістю вітчизняних логотипів, зроблених латиницею.

Є вагомі аргументи як ЗА, так і ПРОТИ переходу на латиницю. Раніше я був скоріше ПРОТИ, тому що кирилиця — це наша національна особливість й тощо. Але наразі, у зв’язку з поточними подіями, я змінив свою думку. На прикладі сучасної росії ми побачили, до чого призводять ігри в «особенный путь». Ми – частина західної цивілізації, так може вже варто стати нею повною мірою? Національна особливість може виявлятися в стилістиці шрифту, а не в графемах літер. Тим більше, що ця версія кирилиці не зовсім і наша. Це не те саме, що грузинська чи вірменська абетка, які дійсно є оригінальними. Якщо навіть Туреччина і Казахстан перейшли на латиницю, то що нам заважає?

 

У нас є ще дещо для вас