Ніхто не називатиме митця з Індії «британським», а перуанського художника «іспанським». Чому ж тоді музеї продовжують називати митців з України російськими?

Казимір Малевич, «Автопортрет». Джерело: Wikimedia Commons

Щойно людина зі Східної Європи опиняється у великому світовому музеї, на неї чекає розчарування, що речі, які вона вважала своїми, такими не є. Право на свою культурну спадщину більше їй не належить. У галереї десь у Сполучених Штатах чи Західній Європі ви з’ясуєте, що авангардисти Казимір Малевич і Олександра Екстер були росіянами, а експресіоніст Оскар Кокошка — британцем.

Така історія трапилася зі мною, артжурналісткою з України, яка нещодавно вступила в школу Чиказького інституту мистецтв. Позаминулої осені я вперше відвідала художній інститут. Радість впізнавання робіт Малевича й Екстер у колекції одного з найбільших і найвпливовіших музеїв світу була зіпсована підписами до творів, в яких неправильно вказали країну походження та національність митців.

Читайте також: Олександра Екстер. Як українська художниця подарувала колір Пікассо

В експозиції Чиказького інституту мистецтв Екстер була позначена як «росіянка польського походження», а її біографія на сайті музею зазначала: «Провідна постать російського авангарду, народжена у Польщі Олександра Екстер була художницею і дизайнеркою, яка працювала в Москві і Києві, перш ніж влаштуватися в Парижі…» Казимір Малевич же був «росіянином, народженим у Києві», а на сайті музею «росіянином, народженим в Україні».

Вебсайт Чиказького інституту мистецтв до виправлення біографії Олександри Екстер

Неточностей взагалі було чимало: від написання Kiev замість Kyiv, до використання імперського терміну «російський авангард». Чому одні митці заслуговують на згадку їхньої батьківщини, а інші — ні? Складній темі національного та етнічного бекграунду, яка неодмінно вплинула на творчість митців, не приділили належної уваги.

Екстер народилася в Білостоку — місті, населеному переважно євреями, яке тоді входило до російської імперії, а зараз належить Польщі. Її батько був білоруським євреєм, а мати —  грекинею, що робить визначення «польське походження» проблемним. Дитинство Екстер минуло у Києві, вона навчалася у Київській школі мистецтв разом із визначними авангардистами, як-от Олександр Богомазов і Олександр Архипенко. Серед її вчителів був Микола Пимоненко, відомий український художник.

Схожа ситуація з Малевичем, для якого Україна була не просто місцем народження. Він народився у Києві 1879 року у польській родині та прожив в Україні до віку 25 років. Саме в Києві Малевич почав вивчати мистецтво, познайомився з Пимоненком, надихнувся побаченими роботами. Він спілкувався українською і вказував своє походження як українське у багатьох документах упродовж 1920-х років.

Олександра Екстер — «Дизайн костюмів для Ромео і Джульєтти», 1921

Джерело: Wikimedia Commons

Олександра Екстер провела більшу частину життя (35 років із 67) в Україні, переважно в Києві, і лише чотири роки в Москві. Щодо біографічної примітки на сайті Чиказького інституту мистецтв я вважаю, що було б доречніше вказати Екстер як «провідну постать українського та російського авангарду, мисткиню єврейсько-білорусько-грецького походження, яка працювала у Києві та Москві, перш ніж влаштувалася в Парижі».

Малевич прожив в Україні 28 років — половину життя — та зберігав тісні зв’язки з українською авангардною сценою протягом усієї кар’єри. Його слід вважати важливою фігурою в українському, а не тільки російському авангарді — він митець польської, української і російської ідентичностей.

Я написала листа до кураторів Чиказького інституту мистецтв з запитом переглянути те, як представлені митці. На підтримку наведених аргументів я додала свою науково-дослідницьку роботу. Спочатку вони виправили написання на Kyiv. Також вони замінили визначення «російський авангард» на «міжнародний» у біографії Екстер, втім, її залишили «російською» мисткинею. Ідентичність Малевича теж чітко не вказали.

Якими б не були аргументи Чиказького інституту мистецтв, внесені зміни здаються половинчастими та незадовільними.

Топографічне невігластво

Проблема плутанини у політично-географічних визначеннях зовсім не нова. Дослідники та куратори з України роками зверталися до великих музеїв, зокрема Музею сучасного мистецтва (MoMA) і Центра Помпіду з проханням визнати українське походження деяких митців з їхніх «російських» колекцій. Ці запити переважно ігнорували, так тривало аж до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Українська культура практично стерта зі світової історії мистецтв, і чи не кожна велика музейна колекція є тому прикладом. Українська мистецтвознавиця Оксана Семенік, яка восени 2022 вчилась в Університеті Ратґерс, наводить докази такого виключення. Як асистентка куратора в Зіммерлі, найбільшій колекції радянського нонконформістського мистецтва в США, вона проаналізувала музейний архів і виявила, що з 900 художників, названих «російськими», 71 родом з України, а ще 80 є білорусами, латвійцями, литовцями тощо.

В червні 2022 Семенік створила твіттер-аккаунт Ukrainian Art History, щоб відкрити світу маловідомих та деколонізованих українських митців. Зараз там майже 15 тисяч підписників, і аудиторія продовжує зростати. «Я запитала одногрупників у Ратґерсі, скільки українських митців вони знають, — каже Семенік, — вони не знали жодного, хоча один сказав, що знає деяких російських митців, як-от Малевича, Рєпіна та Гніздовського». Іронічно, що всі вони були українцями.

Семенік вважає, що важливо проводити історичні аналогії, аби пояснити широкому загалу, що ніхто не називатиме митця з Індії «британським», а перуанського художника «іспанським». Біографії митців і описи в музеях мають враховувати складні історичні наративи, які мали вплив на творчість цих авторів. «Мені подобається підхід державного музею Нью-Джерсі. Вони вказують, де митець народився, вчився та помер. Якщо митець зі Сполучених Штатів — вони вказують ще й назву штату», — додає Семенік.

Ілля Рєпін, «Гопак», 1926-30. Незавершена робота, яка зображує український народний танець

Джерело: Wikimedia Commons

Кради або стріляй

«Дехто здивований тією пристрастю, з якою постколоніальні народи захищають свою рідну культуру. Ті, хто вважає цю пристрасть перебільшеною, схильні нехтувати тим, що їхнє світосприйняття сформоване французькою та німецькою культурами, чия цінність була доведена і не піддається сумніву», — пише Франц Фанон у книзі «Гнані і голодні». Сумно, що цю книгу, видану у 1961 році, доводиться цитувати донині, через те, яким подібним і болючим є досвід колонізації і гноблення незалежно від країни.

Президент росії володимир путін багато разів заперечував право України на існування, називав її «невіддільною частиною нашої історії, культури та духовного простору». Видаючи українську культуру за російську, путін впроваджує навмисну стратегію розмиття кордонів імперії, створює наратив «єдиної і великої російської культури».

Музеї, які не здатні відрізнити російську культуру від інших, навмисно чи ні, стають співучасниками в поширенні російських імперських наративів. «Якщо ті, хто працюють у музеях і ті, хто пишуть про мистецтво російської імперії не в змозі розрізнити культури окремих народів, вони стають винними у такій же мітології, яку використовує путін у війні», — пише Алісон Лей в есеї 2022 року «Прощання з російським мистецтвом: Про спротив, співучасть і деколонізацію в часи війни».

Ігнорувати це питання означає підтримувати статус-кво, який спонукає росію грабувати і привласнювати дедалі більше. Проходячи повз роботу Екстер у музеї, я отримую сповіщення на телефон: «росіяни пограбували музеї в Херсонській області». Вся ця вкрадена спадщина опиниться у російських державних музеях, а привласнені митці напевно будуть позначені як «південноросійські».

Впродовж повномасштабного вторгнення російська армія здійснила серію навмисних атак на об’єкти української культури. Внаслідок цього понад 500 історичних пам’яток в Україні знищено чи сильно пошкоджено. Російські солдати знищили Половецьких баб, пам’ятку, що датується 9-13 століттям, вкрали з Мелітопольського краєзнавчого музею Скіфські золоті артефакти, яким 2300 років.

Історія мистецтв, як і будь-яка інша історія, несправедлива.  Колоніальний досвід інших країн є красномовним свідченням того, як культура і мистецтво завжди виступали інструментами колонізаторів. Історія мистецтв не є нейтральною сферою, але одним із засобів політичного впливу.

Коли імперії знищують музеї та грабують їх, вони позбавляють опонента його матеріальної культурної спадщини,  а отже фізичного доказу його існування. Знищуючи українську спадщину, росія стирає свідчення про українську ідентичність як окрему, а привласнюючи вагомих постатей, відмовляє нам у незалежності та праві на самовизначення.. Оксана Семенік влучно зауважила у твітері: «Представники багатьох народів вступали в Академію мистецтв Санкт-Петербурга, але випускалися звідти лише росіяни».

Клуб «великих культур»

«Росія обирає саме «подібність» як інструмент домінування. У Західному колоніалізмі панувало таке ставлення: «ви не здатні бути такими, як ми». Натомість росіяни кажуть: «ви не маєте права бути інакшими від нас». Це слова українського філософа Володимира Єрмоленка.

Мало хто зараз визнає росію справжньою імперією, попри її війни в Ічкерії, Грузії, Сирії та Україні. Говорячи про деколонізацію, згадують Західну Європу і США, проте ці дискусії зачасто оминають росію чи Китай. Ці країни не лише здійснювали колоніальні практики щодо слабших народів, а й продовжують їх понині.

Як імперія, росія століттями поширювала вплив своєї культури і поглинала інші. Натомість Україна була відома широкому загалу хіба що Чорнобилем, революцією та війнами. Формально молода, українська нація століттями існувала в стані поневолення та упослідження, тому історичний наратив для нас — це не просто війна за символи, але єдиний спосіб утвердити себе та повернути право на власну історію. Історії колонізованих зазвичай містять темні сторінки, сповнені травм, трагедій, неприємних компромісів. Найяскравіші ж епізоди привласнюють імперії.

Поки «вєлікая російськая культура» була у західних бібліотеках, концертних залах і музеях, українська культура сприймалася як пустка. Голос росії вважався важливим і потужним, російський наратив — вартим уваги. Присутність росії в культурному простор і досі сприймається  нейтрально лише через те, що росія увесь цей час була у «клубі імперій», вплетена в Західну історію і поширювана росіянами  серед їхніх західних колег. Українська культура ж залишається екзотизованим і об’єктивізованим іншим, а досвід українських професіоналів сприймається як другорядний, тому що у нас немає тієї «величі», на яку можна було б спертися.

Нещодавні спроби постколоніальних народів повернути собі право на свою історичну і культурну спадщину викликали змістовні дискусії щодо деколонізації музеїв по всьому світові. В цьому контексті Малевич і Екстер теж є прикладом апропріації, яка призводить до розмивання складної ідентичності митців та знецінення їхньої ролі в українській культурі. Установи, які підтримують цей наратив, сприяють стиранню слабших культур та поширюють колоніальну логіку в історії мистецтв. Враховуючи це, наша вимога має бути не в тому, щоб поміняти слово «російський» на «український». Музеї мають знайти такий підхід, який представлятиме ширший набір впливів і ідентичностей митців, аби прибрати з мистецтва застаріле колоніальне світосприйняття.

Посилання на оригінал: Ukrainians Demand Their Place in Art History