Сьогодні в український прокат вийшла довгоочікувана анімаційна стрічка «Мавка. Лісова пісня». Про «Мавку» продюсери поки розповідати не готові. Але ми поспілкувалися з режисером стрічки Олегом Маламужем про зміни в анімаційній індустрії за рік повномасштабної війни, роботу в коридорах у перші тижні вторгнення, прискорену інтеграцію в європейську анімаційну спільноту та перспективи на 2023 рік.
Як змінилася українська анімаційна індустрія за рік повномасштабного вторгнення? Які були плани на 2022 рік?
Плани були грандіозні. Адже в 2022 році Держкіно отримало втричі більше фінансування від держави на розвиток кінематографа. Я готувався до того, що знову буде нестача кадрів. Адже ми могли бути просто не готові до стрімкого росту можливостей. Також Український культурний фонд мав виділити кошти на розвиток анімації. Я прогнозував новий і дуже сильний поштовх до розвитку анімаційного виробництва. Очікував, що менші анімаційні студії розширяться, що буде більше проєктів і все буде прекрасно.
Коли почалося вторгнення, держава урізала всю фінансову підтримку, а більшість студій, які розраховували на неї, просто зупинилися. Навіть ті, які виграли попередні конкурси і вже мали набирати команди та створювати нові робочі місця. Через загрозу життю, багато спеціалістів виїхали. Деякі з них досить легко працевлаштувалися за кордоном. Декілька моїх колег, лід-аніматорів та супервайзерів, вже переїхали до Канади і працюють там на топових проєктах.
Для нас це досить болісно, бо це дуже кваліфіковані спеціалісти. Вони понад п’ять років навчалися, постійно підвищували свій рівень та допомагали робити чимало проєктів студії.
А що зі спеціалістами, які залишилися в Україні?
Всі, хто залишилися в Україні, десь вже за місяць почали активно працювати. Анімація близька до ігрової індустрії, і це дало змогу знайти роботу в суміжній сфері на час кризового періоду на ринку. Геймдев індустрія майже не постраждала, бо завжди орієнтувалася на міжнародний ринок. Вони мали проблеми з релокацією та віддаленою роботою, але встигли перенести роботу в інші міста України чи навіть інші країни.
Декілька моїх колег потрапили в окупацію в Ірпені, в Гостомелі, в Іванкові. Інший мій колега в перші дні війни з немовлям поїхав з Києва до Макарова, а там опинився в окупації. З родиною вони сиділи в підвалі, але дивом вирвалися і повернулися до Києва. Але всі продовжували малювати у ванних кімнатах і коридорах, коли мали світло й інтернет.
Чи повернуться в анімацію ті, хто зараз влаштувався в ігровій індустрії?
Зазвичай так стається. Хто орієнтований на гроші, той залишається в ігровій індустрії, бо ринок там дорожчий. Але ті, кому цікавіший креатив, акторська гра в анімації, складніші завдання, складна міміка, повертаються, щоб прокачати свої скіли. Потім часто виїжджають за кордон. Але є й ті, що залишаються і хочуть працювати суто в Україні. Викладають у Проджекторі і хочуть створювати анімаційну країну тут.
А можна цих людей замінити?
Якщо команда втрачає співробітників на активній стадії виробництва, це складно. Під кожен проєкт збирається команда з певною кваліфікацією. Є більш реалістичні проєкти, а є — гумористичні, тож потрібні різні спеціалісти. До речі, американці досить сталі в своїх командах, але в Європі норма, коли команди збираються під конкретний проєкт і досить легко розходяться.
За яким сценарієм іде робота в Україні?
Так, в Україні десь 10 студій і вони працюють за таким принципом. Але є інші студії, які орієнтовані на YouTube та Facebook, вони трохи менше постраждали. Хоча там теж є криза, але ринок не просів. Вони працюють, добирають людей, розширюються. Це гарна новина, бо з’являються робочі місця. Студенти, яких я зараз випускаю, точно можуть там працевлаштуватися.
Чи з’являються нові робочі місця?
Залежить від студії. Наприклад, в моїй студії, яка робить серіал «Тото» для Суспільного, ми зараз збільшуємо команду і добираємо людей.
«Раніше нам треба було кричати, щоб нас почули. Зараз достатньо не робити дурниць й чітко формулювати наші меседжі»
Чи скоротилася пропозиція спеціалістів на ринку? Чи зменшилися відгуки на вакансії?
Зараз чимало людей з індустрії шукають роботу. Відсутність фінансування від Держкіно звільнила чимало рук. У відсотках не скажу, але багато людей шукають можливість працювати і долучитися до проєктів. Це залежить від спеціалізації.
Але є і протилежні випадки. Я знаю геймдев студію, яка працює на закордонний ринок. Вони збільшилися в 2,5 рази за минулий рік, а це сотні робочих місць. Буває трохи важко тим, в кого вузька спеціалізація, якщо саме на неї зараз знизився попит. Але якщо людина мультискілова, вона не залишиться без роботи.
Яких спеціалістів саме зараз не вистачає на ринку?
Дивлячись на яких проєктах. Дженералістів 3D-шників, які круто роблять все, завжди не вистачає і не буде вистачати. Але загалом ринок збалансований, є навіть певний запас спеціалістів.
А що з зарплатами? Вони залишилися на тому ж рівні? Чи враховується інфляція?
По-різному. На рекламному ринку анімація майже зникла. Там бюджети зменшилися, бо просування брендів залежить від економіки країни, а вона просіла. Щодо анімації загалом, то бюджети, які були в гривнях, залишилися тими ж. Тобто, дохід в доларах зменшився разом із курсом.
Я впевнений, що з часом це врегулюється. Бо бачив за життя декілька економічних криз, коли курс долара змінювався, але зарплата і вартість замовлень потроху тягнулася до сталої суми. В геймдеві, де зарплата прив’язана до долара, працівникам стало навіть вигідніше жити в Україні.
Скорочення державного фінансування болісно вдарило по нових проєктах?
Так. Ті, хто очікував допомоги від Держкіно, не змогли запуститися. Насамперед це стосується ігрового кіно. На документалістику, навпаки, попит зріс. Бо в тебе зараз документальний фільм просто там, де ти живеш. По всій Україні, тільки встигай фільмувати й монтувати.
Як саме ваша команда поверталася до роботи?
Це було складно. Бо це досвід, якого до цього ми не мали. Перші тижні всі були в стресі та думали, як вижити. Я залишився з сім’єю в Києві. Думали виїжджати, але врешті вирішили залишитися. Збирали інформацію, хто де знаходиться, хто що вирішив, хто виїхав, хто ні, а хто десь без комп’ютера.
Спочатку було відчуття, що ми працюємо не на повну міць. Бо втратили багато психологічного ресурсу, хтось взагалі не міг вийти зі стану стресу. Але потроху почали знову анімувати, рендерити й збирати матеріали. Було складно, бо я, наприклад, вдень працював, а вночі ходив чергував навколо будинку, бо охорони й конс’єржів в цей час не було. Дивилися, щоб диверсанти не потрапили в під’їзд, щоб машини не пошкодили. Десь місяць жили і працювали в досить стресовому режимі.
Але потім відновили майже класичний виробничий процес. Ще був процес осмислення і рефлексії війни. Я змонтував 5 музичних кліпів з матеріалів, які надсилали аніматори з різних країн на фестиваль LINOLEUM.
Негатив та агресія щодо загарбників вийшли через творчість і стало легше працювати. Я ще встиг зробити з Malanka Studios серіал «Корисно для кожного» про психологічну підтримку під час війни — вісім серій, кожна по дві хвилини. Цікаво, що ми над ним працювали, коли ворожа армія стояла ще недалеко від Києва.
Якщо ми можемо працювати, то чому цього не робити. Можна цілий день скролити новини і бігати в магазин за їжею, але саме творчість відволікала й давала мозку переключитися від переживань. І саме робочі процеси зберегли психіку від ще більшої травматизації.
А головне — хотілося зробити щось для перемоги. Хотілося і зберегти виробництво, і не втратити якість. Радію, що все вдалося. Бо наша нація дивує, наші професіонали мене дивують, починаєш більше вірити в країну. Навіть у складних умовах кожен викладався на повну і все робив максимально якісно.
Чому ви з сім’єю залишилися в Києві?
Це було наше спільне рішення, і я не можу сказати, що воно було неправильне. Вже потім я злякався, коли побачив, що відбувалося в Бучі. У мене три доньки і я зрозумів, що могло б статися, якби москалі зайшли до Києва. Це було суто психологічне сприйняття того, що могло статися, але не сталося. Зараз ми вже у відносній безпеці, це дає можливість планувати життя далі. Мої середня та старша доньки вже працюють. Дуже тішуся, що старша обрала анімацію.
Вся сім’я зараз в Україні?
Так. І це рішення, залишатися, дало змогу запустити багато процесів. Якби я поїхав, то навряд ми б запустили анімаційний серіал «Тото». Наприклад, ми записували голоси та пісні в студії, де є генератор і яка знаходиться в підвалі. Це досвід, якого ти ніколи більше не отримаєш. Він травматичний, з одного боку, але з іншого — робить тебе сильнішим. Коли ти через це проходиш, то розумієш, що немає нічого неможливого, і тебе вже нічого не може зупинити. Це дивує і трохи лякає водночас, як багато може зробити людина, якщо вона вірить і тримається.
Відчуваєте сильну мотивацію?
Так. Нам є що захищати і є за що боротися. Креатив просто вибухнув. Тільки щось сталося, ілюстратор вже щось намалював і воно понеслося мережею.
Ми почали творити всупереч намаганню нас знищити. І це стало непереборним стимулом. Ми вже виграли інформаційну та креативну війну. Бо вороги намагаються нас копіювати, але виходить дуже недолуго.
Як зараз відбувається навчання зі студентами в Проджекторі?
Ми повністю відновили навчання. Всі курси з анімації набираються і навіть швидше, ніж раніше. До вебінарів підключаємося, коли можемо, але процеси навчання і виробництва не зупиняються. Є певні зміни в графіку роботи, стало важче її форсувати. Раніше, коли треба щось терміново зробити, то ти працював понад 8 годин, бо треба 14 чи 24. Важко без світла, бо не можеш працювати з дому, коли захочеш. Тож прискорення роботи під дедлайн стає майже неможливим. Але все одно шукаємо можливості і знаходимо.
Все стало швидшим?
Так, ми в креативі навчилися швидко вирішувати питання, які раніше довго обдумували, обговорювали. Зараз мозок швидко приймає рішення, як найкраще це зробити. Я бачу це і по студентах.
Найскладніша складова — психологічна. Бо всім треба наново відповісти на питання, чому вони в цій професії, чим вона для них важлива. Бо коли людина переїжджає, то може змінити спеціалізацію. І студенти більше замислюються над тим, що вони роблять. Рефлексують у своїх роботах про війну, підходять до своїх історій глибше.
Мабуть, усі креатори планували колись попрацювати за кордоном. Зараз у багатьох є така можливість, але це не так романтично, як хотілося. І робота за кордоном не для всіх комфортна.
Чи залишається у студентів на курсі режисури мотивація? Чи переглянули вони погляди на цю професію?
По-різному. Хтось підходить до професії практичніше, і запитує у себе: «А що я зможу заробити в анімації. Як я зможу вижити за рахунок таких скілів?». Але режисерська професія — це пул різних скілів, сторібордування, артдевелопмент, анімація — більше можливостей для спеціаліста.
Під час війни ми випустили тизер майбутнього студентського альманаху «Що я люблю» та презентували його на міжнародному фестивалі в Ансі.
Хтось зміг розвинути в собі режисерську складову, поглибити свої історії. Наш перший курс стикнувся з війною в момент виробництва. В них вже були невеликі команди разом зі студентами з інших курсів, і вони працювали над своїми короткометражками. Ці команди, на жаль, розпалися і їх треба формувати наново.
Я можу сказати точно, що режисери будуть у нас більш глибокими. Взагалі креативники, які працюють в анімації, не будуть боятися братися за серйозні теми, бо вони дуже подорослішали психологічно.
Другий набір курсу Animated Films Direction. Professium, який ми запустили вже після повномасштабного вторгнення, йде набагато легше. Я думав, що ми можемо його не набрати, бо річний курс під час війни це досить складно. Але ми зібрали повну групу.
Студенти працюють над цікавими історіями. Від чорних пародійних комедій з рефлексією до ніжних дитячих історій. Плануємо випустити анімаційний альманах з роботами студентів двох режисерських курсів. Це буде зріз дуже різних історій на одну тему — що ми любимо. Люди, звички, цілі, мрії — ми заради цього воюємо й перемагаємо.
Чи зросте цікавість до української анімації у світі?
Вона вже зросла. Про це каже, наприклад, кількість відборів і нагород, які отримують наші короткометражні стрічки: «Непотрібні речі» Дмитра Лісенбарта, «Маша виходь» Юлії Шалімової та інших. Інтерес до України збільшився всюди, не тільки в політичній площині. Ми досить гарно відокремилися від російської культури, якщо їх кенселять, то щодо нашої культури є повне прийняття, промотування, підтримка в різних країнах.
Я був на форумі креативних індустрій і дивує, як всі країни підтримують українських митців, допомагають їм з креативними проєктами, роблять виставки, проводять фестивалі. У нас LINOLEUM фестиваль не зупиняється з показами і в Україні, і за кордоном. Зараз той момент, коли ми можемо розказати про себе, бо нас слухають. Ми довели, що можемо протистояти сильним викликам і нас поважають.
Перший інтерес до України у світі був новинний. А зараз вже інтерес трохи інший — до людей, які роблять те, в що ніхто не вірив, що вважалося неможливим. Тому всіх цікавлять наші історії, цінності.
Зараз я бачу тільки світлу перспективу. Наразі й УКФ відновлює фінансування, плани на відновлення культурних і креативних інституцій є і запускаються. Рік ми шукали можливості, і ці можливості відкривалися. Польща виділила фінансування зі свого фонду для українських проєктів. Інші країни теж. Ми інтегруємося у європейську анімаційну спільноту. Це те, що давно треба було зробити, але війна прискорила.
Нам легше промотувати себе. Раніше нам треба було кричати, щоб нас почули. Зараз достатньо не робити дурниць й чітко формулювати наші меседжі.
Є побоювання, що за наступний рік, поки війна продовжується, наших спеціалістів остаточно захантять європейські та канадські студії?
Ми навчимо ще. Я взагалі почав навчати інших анімації, коли зрозумів, що в наступному проєкті знову малюватиму сторіборд сам. А це надскладна робота. Ми вже залучили понад сто студентів до нашої індустрії. І це лише з моїх студентів.
Нам просто треба не зупинятися, а зростати, ділитися досвідом, підтримувати одне одного, об’єднуватися. Трудова міграція — це норма. Тому нам не треба переживати, що всі поїдуть і ми зникнемо. Треба вчити та створювати можливості. Я радію, коли з’являються нові курси, нові студії. В регіонах — на Черкащині, на Дніпропетровщині, в Одесі. Всі ці осередки також мають проєкти за кордону і це дуже добре.
Копродукція — це основа анімаційної індустрії в Європі. Дуже рідко, коли проєкт робить якась одна країна. Це завжди декілька фондів, продюсерів. І це та можливість, яка для нас відкрилася. Ми з європейцями почали говорити однією мовою і розуміти одне одного.
Які у вас плани на цей рік? На які гроші ви розраховуєте? Зрозуміло, що зараз важко планувати наперед.
Є всі шанси, що скоро відновиться держфінансування. Також маємо європейські гранти, створюємо проєкти з польським та фінським, шведським телебаченням. Зараз більшість фондів, які припиняли фінансування на початку року, відновлюють його. Нехай знову будуть невеликі бюджети, але все одно це відновлення індустрії.
Паралельно на нашій студії розробляємо проєкт про Маріуполь. Це повнометражний фільм про дітей, сповнений драматизму і надії, до якого я планую залучити багатьох моїх студентів, створити додаткові робочі місця. Наразі робимо препродакшн та шукаємо копродюсерів в Україні та за кордоном. Цей проєкт ми представимо в Бордо на анімаційному форумі Cartoon Movie на початку березня.
Ми вчимося працювати з нашими травмами й інтерпретувати їх в анімаційні образи. В анімації, на мій погляд, ці теми менше ретравматизують і дають можливість зафіксувати це для наступних поколінь. У мене впродовж року постійний досвід зі студентами саме в контексті розповідей про внутрішні страхи, травми та біль. З кожним проєктом студенти стають сильнішими, бо приймають ці виклики.
Також Суспільне отримало підтримку від шведського суспільного мовника і ми можемо виготовити ще сезон серіалу «Тото» для наших наймолодших глядачів. Хто б міг подумати, що аудиторії від трьох до п’яти років ми будемо пояснювати, що таке інклюзивність, взаємодопомога, єдність, безпека та національна ідентичність. На проєкті є два психологи, які допомагають нам збалансовано та зважено розповідати про кожне явище. А ще цей проєкт вже готується для показу на каналах суспільних мовників Європи.
Трохи помрію, і мрії, які ми мали на 2022 рік, можуть справдитися у 2023-2024 роках. Щоб ми змогли зростати не завдяки, а всупереч всім викликам, які ми зустрічаємо. Щоб зробили більше ніж планували до війни, бо стали глибші і міцніші. І щоб українську анімацію добре знали і любили по всьому світу. Ну і запрошую всіх на перегляд «Мавки», я впевнений що вона вам стане до вподоби і потішить в цей складний для нас час.