Коли йдеться про креатив, у дітей апріорі немає рамок у голові. Ба більше, часто в них є готовність експериментувати на будь-яку тему. Але через брак життєвого досвіду та необхідних умінь їм не вистачає чіткого розуміння, з чого почати та як успішно довести справу до кінця.

Цього літа частина підлітків отримала змогу діяти та втілювати урбаністичні рішення за підтримки експертів. В освітній програмі «‎План.Дій» ми вирішили задовольнити бажання школярів бути залученими до відбудови країни у (по)воєнний час, і дати їм для цього базові знання та навички.

Наші шкільні команди з різних куточків України мають ідеї, як покращити життя у своїх громадах за допомогою інженерних рішень. Дизайн і проєктування є частиною втілення їхнього задуму. Ми познайомили дітей із дизайнерами та архітекторами. Переймати від них практичні знання підліткам особливо цінно. Адже досвід експертів можна перекласти на реальне життя в умовах війни. Діти хочуть не просто зустріти перемогу якнайшвидше, а мати вже протестовані рішення для покращення умов життя. Про кілька таких рішень, а також як експертам працювалося зі школярами та чим подібні заняття корисні досвідченим фахівцям — розповім зі слів наших експертів.

Меблі для шкільного укриття

Вознесенська ЗОШ №5 Миколаївської області. Школа розташована в районі приватної забудови. Але не в кожному тамтешньому будинку є укриття або навіть підвал. Тому під час повітряної тривоги шкільне укриття доступне всім мешканцям мікрорайону. Сидіти тут годинами – незручно. Учні придумали, що можна покращити — зробити зручніші меблі. Таким чином усім буде комфортніше, а діти зможуть продовжувати повноцінне навчання в безпеці.

Андрій Батін, дизайнер, співзасновник проєкту «Перемеблі» так згадує роботу з підлітками: «‎Процес навчання ми побудували ніби паралельними стежинами. Перша стежинка — меблева, коли ми з колегою, дизайнером Юрою Грановським ділилися з дітьми власним досвідом, показували приклади меблів. Збирали у Miro різні меблеві підбірки: що подобається, а що ні, обговорювали, що могло б підійти для шкільного укриття, що складно зробити самому, а що можна та які інструменти для цього потрібні.

Інша стежина — погляд з боку користувачів. Досліджували разом, які бувають простори, для кого, які потреби мають ці користувачі і як об’єкти інтер’єру можуть і мають їх вирішувати. Якраз на перетині користувацького досвіду, власних уподобань та задач, які вирішують меблі — ми більш-менш сформували ідеї, що хочемо та можемо зробити для облаштування укриття. Тестування, як такого, в нас не було. За три дні воркшопу ми створили декілька предметів за інструкціями «Перемеблів». Такий собі мінінабір, який вони повезли додому, і заново зібрали на місці у потрібній їм конфігурації».

Підлітки з Вознесенська на платформі «Острів» створили перший прототип меблів для шкільного укриття. Фото: Ада Єлагіна

Що дітям давалося складно, а що навпаки — класно і легко?

«‎Тут радше не що давалось, а як. Спершу, коли ми були онлайн, намагалися систематизувати знання, працюючи зі стікерами. Виглядало так, що деякі діти нудьгували. А ось коли з Вознесенська вони приїхали до Києва, і ми могли попрацювати особисто, то за три дні багато чого встигли. І зібрали меблі, і протестували різні конфігурації. Діти вже краще розуміють свої потреби, а також певні сценарії поведінки в тому ж укритті. Ще придумали багато кльових рішень, які раніше навіть не спадали на думку. Майстрування їм давалося класно, бо круто бути в моменті, коли щось створюєш, занурюєшся в процес. Коли вдосталь тривалої «‎кабінетної» роботи, де треба багато досліджувати, систематизувати, то всі нудьгують, як дорослі, так і діти».

Чи ускладнює роботу відсутність у дітей дизайнерської освіти?

«Як на мене, це не добре і не погано, це просто є. У дзен-майстрів це називається «розум початківця» — коли в голові немає жодних упереджень і шаблонів. Це про свободу мислення. А дати молоді свободу в прийнятті рішень – важливо. Тут менторство може навіть заважати. Коли діти наодинці й ніхто їм не говорить, «‎як треба» зробити, вони самі чудово візуалізують будь-яку ідею. Це подібно до того, як в дитинстві малюєш план квартири, уявляєш, де ти хочеш жити. Чи малюєш якусь свою халабуду на дереві. У випадку зі школярами з Вознесенська — вони самі майбутні користувачі свого шкільного укриття. Тому наша менторська роль тут полягала в тому, аби дати їм якомога більше відчуття свободи, не тиснути, не завадити дітям повноцінно творчо розкритись. Краще за них ніхто не знає, що їм треба. Тому ми просто направляємо».

Оновлення навігації в селищі

Куликівський ліцей, Чернігівська область. На початку повномасштабної війни, задля безпеки громади, мешканці зняли всі дорожні знаки та вуличні вказівники. Дещо відновили, але багатьом людям досі складно орієнтуватися на місцевості. Тож школярі взялись оновлювати маркування вулиць. Таблички зроблять із переробленого пластику. Діти вважають, що екологічне рішення піде на користь і локальному туризму, адже Куликівська громада давно розробляє туристичні маршрути й після перемоги очікує на потік туристів.

Олександр Колодько, співзасновник та артдиректор «‎Агентів змін», автор навігаційних проєктів wayfinding.systems: «‎Діти, в порівнянні з дорослими, ще не мають профдеформації й можуть дивитися на проєкт інакше (інколи дуже неочікувано і від того тільки краще). Коли довго працюєш у певній сфери, з часом можеш втратити ентузіазм, якийсь авантюризм та бажання пірнути в невідоме. І тоді поступово приходиш до більш виваженої, спокійної роботи. А в підлітків не так. Вони по своїй суті заряджені на експерименти. Для них не існує обмежень, бо вони про них не знають.

З професійного боку я вперше зіткнувся в дизайні з переробленим пластиком, та ще й в якості матеріалу для навігації. Цікаво було побачити, які в цьому переваги та недоліки, як діти сприймають тему, з якою я працюю багато років. Та й загалом для себе зрозуміти, наскільки можу знайти спільну мову з підлітками, чи вдається доступно їм пояснити все, що знаю.

Я прихильник не академосвіти, а прикладної роботи в поєднанні з умінням мислити (тобто розуміти причини та наслідки). І в роботі з підлітками намагався дотримуватися такого підходу. Тоді неважливо, чи ви робите вуличні таблички з переробленого пластику, чи з металу. Це лише обмеження в технічному завданні, на його основі ви створюєте робоче рішення, яке потім тестуєте».

Школярі розробляють екорішення для відновлення навігації в Куликівській громаді. 
Фото: Ірина Тищенко

Від ідеї «‎на папері» до дизайну в «‎живому» середовищі

«Напевно, найскладніше їм було зробити макет табличок. Для цього потрібно розуміти, які шрифти обрати та як зробити так, щоб усе стояло на своїх місцях. Ще ця робота потребує знання дизайнерських інструментів. Якщо ми хочемо вирізати на фрезері написи з пластику, треба зробити векторний макет (наприклад, в Adobe Illustrator або Corel Draw). Тоді вся графіка буде з ліній, які й виріже фрезер. На вивчення цих інструментів теж потрібен час. Або ж треба знати, хто з цим допоможе швидше. Доволі складна й обрана школярами технологія. Тут багато нюансів з відтворенням потрібних кольорів. Кришечки різноколірні, і складно зробити таблички більш-менш одного тону. Поки рухаємось далі й вже пройшли такі етапи:

• розуміння, що потрібно вказувати на табличках, окрім адрес;
• де і які можуть бути види табличок;
• як їх можна виготовляти з доступного пластику.

Спочатку діти хотіли робити таблички жовтими, щоб їх помітили здалеку. Та проблема в тому, що суто жовтого пластику багато не назбираєш. Доведеться інакше міксувати кольори, тож рішення буде трохи іншим.

З того, що ще помітив: переносячи ідеї на папір чи екран, діти не завжди звертають увагу на технологічні дрібниці. А в разі неправильних дій ці тонкощі можуть «‎застопорити» проєкт. Це такі нюанси, як закріпити таблички, якого кольору пластик взяти на тло, а яким — набирати шрифт; літери мають клеїтися зверху чи прорізатися на листі пластини; як зробити таблички видимим, якщо є обмеження по ширині. Допомагає у цьому практика. Я, звісно, можу щось порадити по ходу лекції, але лише коли вони власноруч беруть свої тестові таблички й «приміряють» їх на будівлі, то можуть наочно оцінити своє рішення та зробити висновки для подальшої роботи‎».

Відновлення публічного простору

Марганецький ліцей №11, Дніпропетровська область. Підлітки хочуть створити сучасну локацію для прогулянок біля колись популярного кінотеатру «Дніпро». Планують різні формати взаємодії з навколишнім простором. Це можуть бути ігровий майданчик та місця для відпочинку. Попри воєнний час діти вже зараз прагнуть до мирного, повноцінного життя. Учні мріють: якщо їм вдасться оновити цей простір, то з часом запрацює і кінотеатр.

Анастасія Пономарьова, архітекторка, співзасновниця урбаністичної агенції Urban Curators: «‎Нашим завданням з учнями було створення конкретного бачення розвитку території за кінотеатром у центрі міста. З колегою Варварою Ягнишевою, ми намагалися допомогти їм сформувати власне бачення цього простору. Бо далі вони б хотіли посприяти відновленню й самого кінотеатру. Наразі будівля закинута. Першим етапом стало визначення мети простору. Наступним — розуміння простору, його дослідження: сюди входили фотофіксації та обміри ділянки. Учасники зробили класні обміри, вимірявши дистанцію між кожним деревом. По нашим вказівкам цю роботу учні добре виконали та потім переклали результати на окрему схему, котру ми взяли за основу для подальших креслень.

Після почали думати над зонуванням простору, паралельно роздумуючи над його функціями. Ми не занурювались у візуальні, естетичні якості, а насамперед сфокусувалися на функціях-активностях. Обговорювали з дітьми, чим вони хотіли б тут займатися. І вже відштовхуючись від цих функцій, формували зонування. Маючи перелік, чим підлітки хочуть займатися, та розташування цих функцій у просторі, перейшли до форм, які найкраще відповідають їм. Наостанок узгодили, що з цього учасники хотіли б бачити реалізованим на першому етапі, а що могло б сприяти просуванню ідеї надалі. Бюджетування залишили насамкінець.

Рахували все в Excel, але я помітила, що він не всім видався зрозумілим. А от дошка Miro, де можна малювати, писати, додавати наліпки, смайлики, картинки – виявилася для школярів прийнятнішим простором для роботи. До того ж Miro не є фаховою програмою і, відповідно, не створює бар’єр між архітектором і не архітектором. Кожен може візуалізувати ідеї, як вміє. Усім здається легким процес пошуку референсів, але вкрай рідко учні аналізують їх критично. Тому важлива співпраця дітей з експертами. Задача фахівців — допомогти школярам дивитися критично на знайдені приклади.

Користувач певної локації завжди найкраще її знає. Цей досвід набуває більшої значущості, коли архітектор не може відвідати ділянку. У нашому випадку ми не змогли поїхати в Марганець і подивитися локацію. І тут якраз школярі та вчителі стали для нас експертами в локальних історіях. Вони розповідали про нинішній стан території, що раніше там відбувалося. Роботу ми побудували таким чином, щоб з кожної такої розповіді мати те, що допоможе нам спрямувати проєктування нового простору в потрібному напрямку. Включеність дітей, їхня щира зацікавленість процесом дозволяла швидко знаходити спільні рішення».

Чому варто залучати школярів до спільної роботи з фахівцями?

Олександр Колодько: «‎Проєктне навчання з експертами дозволяє замість сухої теорії зануритись у практику. Воно допомагає підійти до роботи з позиції етапів, які треба пройти, щоб втілити проєкт. Думаю, це буде корисно і тим, хто цікавиться дизайнерським фахом (бо це про створення продукту), і загалом усім школярам. Таке навчання дає змогу здобути навички, корисні як у дорослому житті, так і в будь-якій роботі».

Анастасія Пономарьова: «Тим, хто мріє стати дизайнером чи архітектором, такий проєкт буде корисний для кращого розуміння, чи хоче підліток у майбутньому працювати в напрямі проєктування міських просторів. «План.Дій‎» вже має важливу підготовчу стадію — це проєктування та спільні обговорення. Без них неможливо реалізувати великі урбаністичні проєкти‎».

Андрій Батін: «У процесі роботи в дітей, по-перше, з’являється впевненість, по-друге — інтерес робити щось далі. За моїми відчуттями, на воркшопі діти виглядали вмотивованіше, ніж коли ми спілкувалися в зумі. По ходу роботи вони зрозуміли, що це їм дійсно цікаво (може, хтось впевнився, що йому близький інший фах — це теж нормально). Хтось із дітей казав: «Я й не знав, що з деревом так класно працювати! Тепер хочу зробити ще щось». Підлітки ніби відчули свою громадянськість, що здатні своїми силами опікуватись простором, в якому знаходяться, а також покращувати його. З цієї можливості прокачати свої навички й знання врешті постало відчуття власної відповідальності. З нею приходить і відчуття свободи‎».