Велика війна, смертельна та руйнівна, вже рік є частиною життя кожного українця. 365 днів, 8766 годин, ми прожили у новій реальності. Світ дивується як ми тримаємося, як продовжуємо працювати в «таких умовах». А ми тримаємося, інколи одне за одного. Інколи за голову, щоб кукуха трималася свого місця. І ми знаємо, що ми цей рік живемо. Посміхаємося, плачемо, вчимося, чуємо перший крик новонароджених українців, споглядаємо за звільненнями в міністерствах, тушимо й розпалюємо пожежі в коментарях. Ми маємо сміливість, щоб жити серед смерті.
І ми нізащо не зупинимося на півдорозі до перемоги.

Telegraf.Design зібрав спогади креативного ком’юніті українців про 365 днів з їхнього життя, які триває повномасштабна війна. Найважливіші: щасливі та болючі, найгостріші візуальні переживання. Просто пройдіться цими словами разом із нами. І давайте ще раз всі разом загадаємо перемогу і довгоочікуваний справедливий мир. І підтримаємо ЗСУ донатом.

Спогади великої війни.
З цих 365 днів мого життя я пам’ятаю:

Виїзд зі своєї квартири. Думала, що вже ніколи сюди не повернусь.

• Коли в Харкові запрацював буфет. Та піца з коханим була просто неймовірно смачною

Коли нарешті приїхала в Київ після 10 місяців відсутності, а навколо все рідне. Милувалась кожним будинком, кожним надписом українською. Наступні 10 днів були найкращими і найщасливішими за цей рік.

• 7 січня в храмі зустріла друга дитинства. Він приїхав на декілька днів, щоб забрати машину на фронт. Сказав, що з 20 січня дадуть відпустку і він приїде додому. Але привезли його тіло — 13 січня він загинув. Я до останнього не вірила поки не побачила його обличчя. Пам’ятаю його завжди таким добрим та усміхненим. Боляче.

Батьки знаходилися в окупації, а я ні. Пам’ятаю, як вони сказали, що я можу сама їхати за кордон. Сказали, що знають що я справлюсь, а вони самі про себе (сестру і брата) попіклуються. Відчула як розірвалась остання «пуповина» між мною і мамою.

Коли ти біженець, сидиш на вокзалі і тобі нікуди йти.

• Коли в Харкові запрацював буфет. Та піца з коханим була просто неймовірно смачною.

Авторка: Василина Брень

День, коли я дізналась, що мої батьки живі. Після довготривалої бомбової атаки на Маріуполь зв’язок зник зовсім. У телеграм-каналі бачила свій дім і дірку в ньому, величезну вирву навпроти. І коли я почула у слухавці рідний голос тата, я була найщасливіша.

День, коли вже в окупації мені вдалось купити прокладки. Це було 6 березня.

Пам‘ятаю, як їхала у потязі, і люди навколо почали читати новини про звільнення Херсону і радіти! Цей момент дуже запам’ятався.

Усвідомлення того, що «з того боку» не лишилося людей та неможливо вести діалог.

Коли ми вийшли на мітинг в окупованій Новій Каховці в березні, і я зрозуміла, що ніхто в моєму місті не чекає на «рускій мір», було дуже багато людей.

Авторка: Марі Кінович

• Каву з «Куліничів» у в Харкові 24 лютого. Було несила сидіти вдома, і я пішла спробувати знайти банкомат та зняти грошей. Нічого з цього не вийшло, але вирішила попити кави: «як завжди» в парку. Погода була така чудово весняна. Але постійно було чути звуки далеких вибухів.
  Тоді ми ще навіть планували з друзями зустрітися «завтра», 25 лютого, на мій 30-й день народження.
  Це була дивна сюрреалістична хвилина… Але наразі то була остання моя кава в українській кав’ярні і остання хвилина спокою до моменту виїзду з України.

Авторка: Юлія Твєрітіна

Я закохалась. Сидіти в обіймах на сонці і тихо розмовляти.

• Коли цивільні волонтери привезли під час масових вибухів у Харкові гуманітарну допомогу до лікарні, де ми перебували.

1 березня: прийняли рішення виїздити без зеленого коридору. Плакали весь вечір під обстрілами. Приймати таке рішення — пекло.

Гори мемів про влучання у кримський міст 🙂

Ракетний удар по Вінниці в липні.

• Влучання в будинок в Дніпрі.

Автор: Михайло Скоп

Людина яку довго намагалися реанімувати все одно померла на моїх очах.

• Коли наше місто лишилося в окупації, і зник зв’язок, ми з подругою намагалися відволіктися. У мене ніколи не виходило сісти на велосипед і поїхати, і вона мене вчила кататися. І в мене нарешті вийшло! Начебто це й дрібниця, але я на той момент вперше за час окупації посміхнулася.

• Коли збір на автівку закрився за декілька годин.

Мій проєкт виграв реддот.

Авторка ілюстрації: Нато Мікеладзе

Я дуже люблю літаки. Моєю мрією було побачити саме АН-225 «Мрія», і коли я дізналася, що його знищили… Не знаю, але цей момент я прийняла близько до серця.

Дякуємо спільноті Telegraf.Design, що поділилися своїми особистими спогадами. 

Все буде Україна!