Linoleum — найбільший щорічний фестиваль авторської анімації в Україні, що тривав 7-11 вересня. Автори заходу презентували новий проєкт I’M FINE!, в межах якого відбулися покази коротких анімаційних фільмів про вигорання і стрес у креативній індустрії. Проєкт прагне дати відповідь на запитання: «Як залишатися вмотивованим до праці у світі, який змінюється щохвилини?»

Автори двох анімаційних стрічок, що представлені в проєкті I’M FINE!, розповіли про роботу над фільмами. Тайванський режисер Йен Лі-Ен Чен презентував однойменний фільм «Я в нормі?», що досліджує хаотичність і мінливість творчого пошуку та передає цей бентежний стан через зміксовані та змонтовані звуки. Тайванська режисерка Енджел Ву презентувала стрічку «Малювала не малювала малюю», присвячену креативності у малюванні та пошуку місії, яку виконує митець.

Якою була історія створення твого фільму?

Йен Лі-Ен Чен: Я — режисер стрічки «Я в нормі?», яка створена в техніці 2D і містить намальовану вручну цифрову анімацію. Це абстрактна робота, яка розповідає про мене в трьох частинах: дитинство, хаос і фінальна частина, в якій я стаю кращою людиною.

Фільм бере за основу звуки та музику. Я записав, змонтував та слухав ці звуки, а тоді почав малювати візуальну частину стрічки. Але почалося все саме зі звуку. Я читав дослідження про те, як музика викликає унікальні почуття в кожної людини. І навіть коли дві людини слухають разом якийсь звук чи музику, то відчувають дуже різні емоції, адже мають різний життєвий досвід. Так виникла ідея для стрічки, я подумав, що зможу перекласти звук у візуальний вимір.

Я не створював класичний для анімації сторіборд, бо для цієї роботи не було такої потреби. Я просто слухав і малював – частину за частиною, день за днем, звук за звуком.

Енджел Ву: Стрічка «Малювала не малювала малюю» була моїм дипломним проєктом 2020 року у Тайвані. Назва виникла з власного досвіду: колись я малювала, потім на деякий час покинула малювання під час навчання в анімаційному коледжі, а після цього повернулася до малювання, коли мені потрібно було закінчувати художню школу. Таким чином, це три етапи мого навчання і моєї анімації.

Чи має для вас мистецтво терапевтичну силу?

Йен Лі-Ен Чен: Робота над цим фільмом була справді для мене приємною. Його перша частина – про щасливе дитинство, потім я поринув у хаос і зрештою подорослішав.

Я отримав задоволення від процесу, бо не було жодного стресу через терміни. Оскільки звук був пов’язаний із моїми почуттями, я перетворив це на гру та просто дозволив уяві вести мене. Я був немов дитина, яка грається в уяву та мистецтво!

Отже, кожен день роботи приносив мені чимало задоволення та зацікавленості в процесі. Це була подорож, в якій я наново для себе відкривав звук та способи подорожувати вимірами моєї уяви. Тому так, це була дуже щаслива подорож!

Енджел Ву: Те, чим я займаюся у коледжі – це терапія. Весь процес пов’язаний з терапією. Я деякий час взагалі не підходила до анімації чи малювання. Структура моєї анімації складається із п’яти питань. Перше: «Як я почала малювати?» Те, що саме я стала малювати, має другорядну роль. Скажімо, я взяла і намалювала щось маленьке – лінію чи собаку. За цей час я ні про що не думаю, я просто хочу зобразити щось ручкою чи пензлем. І для мене це дуже терапевтично.

Яке ваше ставлення до дедлайнів?

ЙЧ: Був розклад, якого я дотримувався – день за днем, місяць за місяцем – щоб досягти своєї мети. Можливо, певний стрес через дедлайн я таки відчував, але не сильний, бо знаю, що працював щосили. Щоразу, коли я показував роботу викладачеві, у нього не було негативних коментарів, адже він знав, що це експериментальна анімація, в основі якої лежать мої почуття. Тому він просто заохочував мене словами «так тримати, продовжуй».

Завершення стрічки було стресовим! Викладач поставив переді мною завдання додати записи про те, як я створював цей фільм, щоб глядачі могли дізналися про творчий процес. Це мене трохи стресувало!

ЕВ: Я рада, що дедлайни існують, адже сама я б ніколи не припиняла ставити собі запитання та відповідати на них. Інакше я б нескінченно запитувала себе: чому, як і що я малюю.

Як долати стресові обставини?

ЙЧ: Якось два роки тому я працював як фрилансер над проєктом. Цей проєкт підкинув мені друг і, мушу зізнатися, я був достатньо дурний, щоб намагатися виконати його самотужки.

Я називаю себе дурним, бо не зміг тоді оцінити власні сили. Коли я закінчив працювати над описом проєкту, я мав створити саму анімацію. І тоді зрозумів, що в мене немає часу та ресурсів зробити це все самому. Це був великий стрес і я частково звинувачую себе й кажу собі: «Який ти егоїст! Дурень. Ти хотів усі гроші заробити? Чому ти не подумав наперед?»

Тож я попросив про допомогу свого близького друга і, на щастя, він погодився. І тоді вже було байдуже на гроші. Я просто хотів якнайшвидше все закінчити, й щоб замовник був задоволений.

Ця ситуація навчила мене: до того як погоджуватися на проєкт, я повинен дуже чітко продумати, чи маю ресурси та час на нього, чи маю план «Б»? Якщо ні, то я не братиму роботу, адже знаю наперед, що це спричинить чимало стресу.

Що робити з вигоранням?

ЕВ: Коли я працювала над сценарієм для дипломного фільму, і потрібно було намалювати для нього розкадрування, я відчула вигорання. Коли я це зрозуміла, спробувала перетворити роботу над фільмом на терапію. Я почала з кількох ілюстрацій, кількох малюнків, я не була до себе суворою. Але так, на той момент я почувалася гранично виснаженою.

I’M FINE! — проєкт фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM та британського видання Skwigly Animation Magazine, який реалізується за підтримки Британської Ради у межах Сезону культури Велика Британія / Україна.