Олександр Грехов, Альона Жук, Інна Руда та Олександр Шатохін продовжують працювати під час війни. Підтримати бойовий дух українців, дати надію, показати, що всі ми переживаємо схожі емоції. Ілюстратори поділилися своїми історіями зустрічі з війною, її проживання та повернення до роботи.
Історії зібрала команда українського бренду подарунків Gifty, який використовує принти ілюстраторів на чашках, листівках, стікерах з патріотичної колекції «Паляниця».
Фото: gifty.in.ua. Ілюстрація: Олександр Грехов.
Олександр Грехов
ілюстратор
«Останніми роками багато малюю ілюстрацій пов’язані з подіями, які відбуваються в реальному часі, багато малював і про війну, що тягнеться з 2014 року, і продовжую це робити й зараз після повномасштабного вторгнення Росії. Ілюстрації мають невеличкий психотерапівничний ефект, з ними якось легше переживати весь той жах, що зараз відбувається в Україні, мені, коли малюю, та людям, коли їх потім дивляться».
Олександр Шатохин
ілюстратор
«Коли почалася війна, то був справжній шок. Що я одразу пам’ятаю – це відчуття тривоги та спустошення. Невже таке може бути? Я є свідком повномасштабної війни. Я із сім’єю виїхали із Сум у напрямку Полтави. Але коли побачили, як на зустріч нашій машині їхала колонна ворожої техніки, то зупинились у Тростянці. І це насправді врятувало нам всім життя, бо дорога в Полтаву, окрім Тростянця, проходить ще й через Охтирку, а там були страшні бомбардування. Ми просто могли застрягнути там і опинитися під бомбами.
У Тростянці пережили окупацію, іноді не було води, не було світла, постійні вибухи, але були справжні й неймовірні люди… Зараз моя сім’я в безпеці в Польщі, я в Полтаві, намагаюсь робити те, що я вмію – малювати.
Пережите й побачене допомагає створити ілюстрації, які, я сподіваюсь, допоможуть розказати всьому світові, що відбувається в моїй Україні. Я безмежно дякую всій ілюстраторській спільноті, зокрема Pictoric, за підтримку нас, ілюстраторів, за те що вони роблять в інформативному міжнародному середовищі. Я намагаюсь надавати свої ілюстрації всім кому це потрібно. Мав честь співпрацювати з англійськими та французькими журналами, які висвітлюють війну в Україні. Ми не одні в цій війні».
Альона Жук
Ілюстраторка і тату-майстриня
«Мій колишній чоловік одразу вивіз нашу доньку на захід України, а я сиділа на підлозі в коридорі своєї квартири в Києві і думала, як бути корисною. Я не військова, не лікар, не керую автівкою.
Моя зброя – перо від планшета, тож я почала малювати. Оголосила, що малюватиму патріотичні мультяшні портрети-аватарки за донат на армію від 1000 грн. А потім з’ясувалось, що мені є чим поділитись: думками, переживаннями, жартами, страхами, співчуттям. Тільки слів добрати не виходило, їх було замало. А лінії – те що треба. Тому почала малювати і просто картинки-рефлексії, пов’язані з актуальними подіями.
Я це робила для себе, щоб висловитись, проте зворотний зв’язок, який я отримала, виявився неочікувано потужним: людям відгукувалось те, що я створювала, бо вони відчували, що вони не одні таке проживають. Що ми всі всім організмом віримо в Привида Києва і ЗСУ, що ми всі плакали під аудіозапис з острова Зміїного, що ми всі в захваті від жінки, яка збила дрон банкою консервації, що ми всі відповідаємо «Героям Слава» вголос, слухаючи звернення Зеленського.
Мені довелось трохи відволіктись від малювання, коли дві російські ракети влучили у телевежу, яка дуже близько від мого дому. Для мене це була точка неповернення в певному сенсі, після якої у мене не стало аргументів для дитини, яка постійно питала, чи я точно в безпеці, і коли ми побачимось. Тому через кілька днів після того я, разом зі своїми котом і собакою, переїхала до Львова, де ми прожили ще тиждень. Після першої спільної з донькою сирени я вирішила виїжджати з країни, як би боляче не було. Діти не мають проживати війну. Я не могла припинити це пекло для всіх дітей, на жаль, проте для своєї могла. Зараз ми на півдні Німеччини, у прекрасному місті Констанц. Ми в безпеці, в дуже затишній обстановці під крилом у дуже турботливих людей.
Ми вибудовуєм рутину, але валізу до кінця не розбираєм – щойно буде можна, вертатимемось додому – відбудовувати країну.
Донька вчиться на дистанційці, організованій її київською школою, я малюю – і за донати, і про війну. Тільки з кожним днем все важче малювати іронічні картинки. Все більше там злості, болю, співчуття. І гордості за те, які українці неймовірні».
Інна Руда
ілюстраторка
«Мені пощастило, ми змогли поїхати з Києва вранці 24 лютого. Зібрали за 10 хвилин усе в маленьку сумку і поїхали. Зараз я у безпеці в Європі, я залишила сирени та страх гучних звуків в Україні. Також там залишився мій чоловік, мій дім, студія, усі матеріали для малювання, а також можливість малювати дитячі книжки. Здається, що я залишила найжахливіше та найдорожче за кордоном».
Я частково продовжую працювати зі старими клієнтами, проте вся ця робота – про війну. Я не можу малювати обгорілі та зґвалтовані тіла, просто німію від цих жахів, проте я малюю ілюстрації на патріотичну та військову тематику для товарів для фандрейзингу (залучення донатів) та просто щоб компанії зараз працювали, а люди отримували зарплати».
Ми вдячні всім ілюстраторам, які не припинили роботу і продовжують працювати попри біль, втому і жах. І разом з ними сподіваємося, що цей маленький кроком стане ще одним нашим кроком до нашої спільної перемоги.