Цьогорічний фестиваль документального кіно Docudays UA проходив удвадцяте. Візуальною концепцією обрали мінімалістичний дизайн — чистий білий аркуш. «Щоб нікому не заважати малювати в уяві власний образ майбутнього, свою мрію» — зазначили організатори. Поговорили з дизайнеркою Docudays UA Дашею Подольцевою про візуальні референси, якими надихалися та образ майбутнього, який всім відгукується.

Білий аркуш, як образ майбутнього

— Щороку ми створюємо все з нуля, адже візуальний стиль фестивалю змінюється згідно з обраною тематикою. Єдине, що було весь час – наш фірмовий шрифт. Цього року назріло відчуття, що потрібно створити щось нове, тож звернулися за допомогою до шрифтового дизайнера Дмитра Растворцева, – починає розмову Даша.

Docudays UA – не архівне кіно, а сучасне документальне, яке відображає дійсність. Цього року фестивалю виповнилося 20 років, а Україна нещодавно відзначала свою 30 річницю незалежності, тож, за словами дизайнерки, це була досить співзвучна історія. Для розробки нового шрифту команда надихалася кіноматеріалом початку української незалежності. Дмитро Растворцев зробив добірку таких віжуалів із різноманітними фішками тих років.

Референси, якими надихалася команда

Після команда почала розробляти айдентику фестивалю. Роботу почали за два місяці до старту. Дизайн придумали в стислі терміни, адже він лаконічний та простий. Бачення майбутнього в кожного різне, зазначає дизайнерка, тож чистий аркуш – це найкраща асоціація, яка могла зіставитися з цим образом. Своєрідний камертон, що описує цю ідею, бо кожен може намалювати на білому аркуші що завгодно.

– Якщо провести соцопитування про те, яким ви уявляєте своє майбутнє, відповіді різнитимуться. У кожного буде абсолютно свій сценарій та бачення. Тримаючи в голові ідею з чистим аркушем, ми з артдиректором Романом Бондарчуком вже декілька років хочемо створити щось мінімалістичне. Але всі ці роки довкола відбувався такий абсурд, тож дійсність не дозволяла зробити мінімалістичний дизайн. Білий та чорний – історія супербалансу для всіх і кожного. Я люблю ці кольори, з ними класно працювати, і вони гармонійно лягають на різні ніші.

Фото надане організаторами фестивалю

Референсом слугувала футболка з друкарні

— Цьогоріч ми нарешті змогли реалізувати мінімалістичний дизайн. Візуальним референсом став зразок футболки, що висіла в друкарні. Звичайна біла футболка з рамками, як може виглядати зображення різних форматів при друці. Ми одразу подумали, що це ідеальна концепція, бо чистий аркуш складно зобразити. Знаєте, це як у виразі: і не одягнена, і не роздягнена, і не на коні, і не пішки. Фактично, з цим чистим аркушем така ж історія: щось малюєш, він перестає бути чистим, а якщо пустим залишаєш, нічого не зрозуміло. І ці рамки, які ми випадково підгледіли в друкарні, якраз чітко пояснюють сенс, який закладали.

Вірогідно, пояснює дизайнерка, що людям хочеться, аби хоч щось у світі було зафіксовано. Тож рамка, яку використали в айдентиці, дає абстрактне відчуття стабільності. Це наче ілюзія того, що ти можеш щось контролювати. Для команди це також символ відвертості, бо, фактично, за допомогою замірів, розмірів та пікселів вони показують внутрішню кухню.

Наприклад, на зворотній стороні абонемента люди бачать, що він 85 на 125 міліметрів. Команда фактично пускає глядачів до себе всередину та залаштунки. Тим самим організатори говорять з аудиторією, що вони готові щиро спілкуватися про майбутнє, нічого не приховуючи та показуючи свій «скелет». Команда навіть поміряла кінотеатр «Жовтень», щоб він був не просто фасадом, а став частиною цього всесвіту.

Фото надане організаторами фестивалю

Мистецтво залучення

– Є офіційніші носії, де ми розміщували афіші, як от лайтбокси чи банери, а є звичайні плакати, розвішені по місту. Тож ми, як документалісти, почали спостерігати, що відбувається з цими плакатами. І люди почали там малювати! Спочатку вони ширили ці картинки в телеграмі та інстаграмі. Ми випадково це помітили, і навіть закликали у соцмережах надсилати такі фотографії, аби залучити людей в процес створення чогось спільного.

– Цікаво спостерігати за таким процесом. Фактично, ми показали, що відкриті до співпраці, і вона дійсно відбувається на всіх рівнях, навіть на рівні цих малюнків. Це про взаємодію з міським середовищем. Ми з командою захоплюємося процесом, бо написи наче живуть своїм життям.

– Мені здається, що наша ідея мала успіх, бо ми отримали багато схвальних відгуків щодо айдентики. Після фестивалю, як завжди, команда на адреналіні. Звичайно, мені здається, що це один з найкращих дизайн-рішень. Але, по правді, кожен стиль, які розробляли на попередніх фестивалях, мені завжди подобався. У нас в принципі єдиний критерій, щоб команда була задоволена.

Даша ділиться, що їй було цікаво спостерігати за всією командою, яка мімікрувала. Тобто, розповідає вона, під час фестивалю люди несвідомо почали одягати чорно-білі речі. Ні перед ким не стояло завдання вдягатися в ці кольори, але команда несвідомо наче зливалась із середовищем та взаємодіяла з ним.

Фото надане організаторами фестивалю

Попит на українську культуру

– Цього року багато людей питали: «Де купити футболку?». На жаль, ми їх не продаємо, тому що в нас лімітований бюджет, закладений лише на фестивальні потреби. Але такі запити говорять про те, що гостям відгукнулася наша айдентика. Вона хоч і мінімалістична, але водночас в ній закладено багато сенсів.

На останок дизайнерка розповідає, що під час фестивалю на українські покази приходило більше людей, ніж на іноземні. Попит зростає, бо люди хочуть більше дізнатися про українську культуру.

– У суспільстві виникла одна глобальна тема, яка всім болить. Тобто повномасштабна війна торкнулася кожного українця,  і ця тема резонує. Мені здається, що це схоже на ритуал проживання спільного досвіду. На фестивалі були представлені фільми українських документалістів, як от «20 днів у Маріуполі». Чула від знайомих, що це схоже на ритуал горювання разом. Зараз це потрібно людям, цей спільний досвід, який надзвичайно важливий у наших реаліях.