Якщо вам здається, що слово meta захопило інформаційний простір — так і є. Ми у Telegraf.Design уже чимало разів писали про те, як великі корпорації декларують свої наміри побудувати метавсесвіти, але цього разу мова піде і про інший вимір слова meta, а саме — культурний.

Нещодавно сталася епохальна подія — в прокат вийшов фільм «Матриця: Воскресіння», який поєднав у собі одночасно кілька площин метахайпу — технологічний (тема віртуальної реальності, участь Epic та Unreal Engine 5 у промокампанії) та мистецький (тлумачення слова «мета» в значенні метамодерну — наступного етапу культурного розвитку, переосмислення епохи постмодерну).

Це схоже на жонглювання вичурними гуманітарними термінами, але коли як не напередодні нового року спекулювати роздумами про наше найближче майбутнє? Також матеріал буде рецензією на новий сиквел «Матриці» (обережно, спойлери!), але ми будемо фокусуватися саме на феномені так званої метаепохи, бум якої може розпочатися вже 2022 року.

«Всі ми перебуваємо всередині цих дивних повторюваних патернів», — Морфей, «Матриця: Воскресіння».

Про що нова «Матриця»?

Важко сказати напевно. Найкращі моменти фільму містяться в першій його половині, де переплітаються численні метанаративи. Синопсис такий: у новій версії комп’ютерної симуляції Нео, себто Томас Андерсон, є розробником трилогії популярних відеоігор під назвою… «Матриця», яка є чимось на зразок віртуальної реальності (метавсесвіту), що існує всередині більш глобальної віртуальної реальності — власне Матриці, створеної машинами. Варто визнати, стрічка стартує доволі зухвало та обіцяє глядачеві чимало сценарних сюрпризів.

Томас Андерсон має проблеми з психічним здоров’ям, щоденно приймає (сині) пігулки, відвідує терапевта, а у вільний час грається у VR-шоломі та п’є каву в кафе «Симулатте». За сюжетом, студія Warner Bros. в обличчі нового агента Сміта наполягає на тому, щоб Томас зробив четверту частину «Матриці», але головний герой не хоче повертатися до свого проєкту, оскільки це погано впливає на його ментальний стан.

Спочатку фільм вдало висміює тренд на створення висмоктаних з пальця сиквелів і рімейків, але сам швидко перетворюється на те, з чого глузує, бо поруч із самоіронією тут немає жодної додаткової художньої цінності. Ба більше, Лана Вачовскі зловживає прийомом «зламу четвертої стіни», через що події на екрані сприймаються як пародія на «Матрицю», а не повноцінне продовження «Матриці».

У другій половині стрічки все стає зовсім погано. Метанаративи поступаються «серйозній» історії, яка дешево і вторинно копіює тропи перших фільмів. З тією лише різницею, що тепер мешканці реального світу чомусь співіснують із розумними машинами, а самі машини воюють між собою. Якщо ж говорити про людей, то старим персонажам бракує бодай якогось розвитку та сюжетної арки, нові персонажі виглядають як підлітки-косплейники, а найгірше, що ми змушені споглядати за постарілим Нео, який розучився літати та більше не вміє видовищно битися.

Завершується вся ця дивна епопея несподіваним поворотом, внаслідок якого роль Нео як «обраного рятівника» піддається деконструкції, а фокус історії зміщується в бік актуальних нині ідей ґендерної рівності. Хоч стрічка і намагається повторно порушити важливі теми, як-от цифрова залежність, (не)бінарність вибору, повторюваність культурних циклів, однак робить це вона вкрай кострубато та фальшиво.

Симуляції як філософський концепт

Жан Бодріяр, вочевидь, справив сильне враження на сестер Вачовских, адже його трактат «Симулякри та симуляція» з’являється у кадрі на початку оригінальної «Матриці». Книга видніється на полиці у кімнаті Нео, а потім головний герой бере її в руки, щойно просинається від повідомлень Морфея. Трактат Бодріяра відомий в академічних колах тим, що популяризував термін «симулякр» — це знак чи символ, який не має жодного змістового наповнення. Якщо вдатися до побутових порівнянь — це ніби ярлик до товару, якого насправді не існує.

Світлина: «Матриця», 1999 рік, Warner Bros. Pictures

Щоправда Бодріярові така «пасхалка» не сподобалась. Він заявив, що Вачовскі неправильно розтлумачили його ідеї, а отже демонстрація книги була на його думку недоречною. Іронічно, що зрештою саме феноменальний успіх «Матриці» й викликав нову хвилю зацікавленості в ідеях постмодернізму та зокрема в роботах Жана Бодріяра.

Спочатку був постмодернізм?

Чим постмодернізм відрізняється від постмодерну?

Постмодернізм — це світоглядна модель, яку пропонує постмодерн, а постмодерном називають культурний етап, який базується на суцільному протиставленні минулому, критиці усталених норм, запереченню єдиної можливої правди та піддаванню сумніву всього наявного.

Епоху постмодерну розпочали французькі філософи у другій половині минулого століття. Серед них: Мішель Фуко — у своїх роботах закликав до заперечення будь-яких авторитетів, Жак Дерріда — досліджував деконструкцію мистецьких та соціальних засад, Жан Бодріяр — ввів поняття гіперреальності — симульованого світу, який в епоху постмодерну замінює собою реальність. Звісно, є чимало й інших мислителів, які зробили внесок у становлення нового світоглядного напряму; детальніше про постмодерн ви можете дізнатися зокрема з цієї лекції на каналі Єльського університету.

Ми не будемо перетворювати цей матеріал на філософський есей, тому дуже стисло перелічимо головні постулати постмодернізму, які визначають нинішню епоху постмодерну і є важливими в контексті обговорення повернення «Матриці»:

• Ніщо не може бути загальноістинним, і ніхто не має авторитету — кожен має свою правду;
• Ідеологічні, культурні та інші засади і традиції підлягають деконструкції;
• Форма завжди переважає над змістом;
• Цінність витвору мистецтва визначає сам автор, об’єктивної оцінки не існує;
• Не слід намагатися віднайти нові змісти, оскільки їх більше немає;
• Мистецтво стає вільною мішаниною всього з усім — поєднують навіть те, що здається непоєднуваним.

Так, ми опинилися в постмодерні

Прихильники ідеї того, що ми живемо в епоху постмодерну, мають чимало вагомих аргументів на користь своєї позиції. Взяти хоча б наше щоденне інформаційне поле, яке дійсно є непідконтрольним безладдям — ми дивимося новини всуміш із мемами, нерозбірливо гортаємо сторіз через раз із рекламою, в музичні топи потрапляє безліч ремастерів і реміксів, молодь сидить на стримах з нескінченними реакціями на інші реакції, а соцмережі рясніють політичною дезінформацією та науковими нісенітницями. Й усе це споживають мільйони людей, які зневажають авторитетними думками вчених, медиків і журналістів. Містко і цікаво про постправду та поведінку політиків-постмодерністів розповідає відео служби БіБіСі.

«Інколи ти забуваєш, як багато шуму Матриця вкачує тобі в голову», — Генерал Найобі, «Матриця: Воскресіння».

У першому акті «Матриця: Воскресіння» порушує цю тему, демонструє одержимість мешканців нової Матриці електронними девайсами, критикує їхнє повальне міщанство та конформізм. Новий «архітектор», який тепер чомусь зветься «аналітиком», розповідає головним героям про те, що 99% людей комфортно живуть у симуляції, яка забезпечує їх можливістю піддаватися своїм слабкостям та емоціям. В якийсь момент навіть сам Морфей каже Нео: «Ніщо не вгамовує так, як ностальгія», пояснюючи те, як сильно заручники системи чіпляються за свої суб’єктивні почуття та побутові потреби.

Оскільки ми вже говоримо про кіно, слід згадати найбільш відомого режисера-постмодерніста — Квентіна Тарантіно. Сінефіли, мабуть, чудово знають, що деякі фільми Тарантіно майже цілком складаються із запозичених сцен зі старого культового кіно, а музичний супровід його стрічок майже ніколи не має авторського саундтреку та складається з підбірки хітових пісень різних епох.

Світлина: Business Insider

Проте не всі знають, що «Матриця» так само складається з купи запозичених ідей: сюжет фільму багато в чому повторює науково-фантастичну манґу «Привид у броні» авторства Сіро Масамуне, а знакові екшн-сцени франшизи точнісінько копіюють стиль гонконкґських бойовиків 80-х років. Примітно, що сестри Вачовскі ніколи не заперечували свої творчі «крадіжки» та, наприклад, зверталися до азійських постановників трюків, щоби відтворити автентичні бойові сцени у своїй трилогії. Для четвертого фільму гонконґських спеціалістів не запрошували, і це впадає в око.

Світлина: «Найманий вбивця», 1989 рік. Режисер: Джон Ву

Світлина: «Матриця», 1999 рік, Warner Bros. Pictures

Ви могли не помітити, але в оригінальному фільмі дуель Нео і агента Сміта повторює розкадровку старих італійських вестернів та навіть використовують жанрові звукові ефекти!

Метамодерн vs Постмодерн

Між концепціями метамодерну і постмодерну лежить базовий конфлікт. Метамодерн хоч і приймає грайливі правила постмодерну та визнає хаотичність і мінливість світу, але намагається повернути визначальну роль спільної для всіх правди. Метамодерн використовує ті ж інструменти постмодерну, як-от деконструкція традицій та змішання ніби непоєднуваних елементів, але відкидає тезу про те, що «ніщо не важливо, а істини не існує».

Підсумовуючи сказане, метамодерн виходить за межі постмодерну (недарма meta перекладається як «далі», «поза межами») та пропонує повернутися до пошуків змісту в хаотичному та еклектичному світі. Попри те, що скептики заперечують саме існування світоглядної системи метамодерну та вважають її частиною епохи постмодерну, метамодерністам притаманна загострена самоусвідомленість та спроба піднесення культурного дискурсу на новий, вищий рівень.

Wake up, Neo… It’s 2022

Перший фільм «Матриця» вийшов наприкінці минулого тисячоліття, і він порушував ґрунтовні філософські питання щодо природи нашої реальності, висловлював тривогу стосовно суцільної цифровізації, непідконтрольного розвитку штучного інтелекту тощо. Стрічку можна вважати постмодерновою за всіма ознаками: вона поєднувала різноманітні жанри, містила мотиви з різних релігій, вдавалася до численних алюзій на інші витвори мистецтва тощо.

Нова частина «Матриці» є нарочито метамодерновим творінням, і цей акцент був очевидним від початку промокампанії, в якій повністю оцифрований Кіану Рівз розповідав про вплив оригінального фільму на попкультуру, фантазував про прийдешні віртуальні реальності та революційні фотореалістичні технології. Метахайп лиш підсилився завдяки новині про те, що оригінальна трилогія «Матриці» буквально існуватиме у всесвіті нового фільму, хоч і у вигляді відеогри.

Слід згадати й те, що компанія Epic, яка володіє Unreal Engine і була активним учасником промокампанії нової «Матриці», є одним із головних гравців у перегонах за створення метавсесвіту. Дональд Мастард, Chief Creative Officer проєкту Fortnite від Epic, навіть отримав невелику роль у фільмі.

Читайте також: Метавсесвіт — початок майбутнього чи мінливий хайп?

Неоднозначно, недоречно, незадовільно

Новій «Матриці» бракує глибини, через що вона виглядає як сумний приклад творчої неспроможності, змішаної з графоманством та банальною сирістю матеріалу. Скажімо, якщо оригінальний фільм містив акуратні референси до «Аліси в Дивокраї», то у «Матриці: Воскресінні» пісня White Rabbit безпосередньо лунає у фільмі та трейлері; якщо в першому фільмі Нео мав зробити символічний вибір між синьою і червоною пігулкою, то в новій Матриці персонаж Кіану Рівза жере ці сині пігулки жменями, а потім взагалі дізнається, що його вибір — це фікція.

Оскільки фільм «визнає» існування трилогії «Матриці» як культурного явища, він прагне проявити характерну для метамодерну прямоту та безпосередність, але робить це на диво топорно і невинахідливо. Крізь сценарій фільму та репліки героїв ми відчуваємо шкоду режисерски стосовно того, що оригніальна «Матриця», яка мала бути сміливим протестним мистецтвом, тривіалізувалася і сама стала невід’ємною частиною попкультури.

«У мене забрали моє життя і перетворили його на відеогру. Як я маю почуватись?» — Нео, «Матриця: Воскресіння».

Стрічка має типові хвороби попередніх сиквелів франшизи — засилля експозиції та претенційні діалоги. Разом із тим новому фільму бракує всього того, що зробило оригінальну «Матрицю» видатним витвором кіномистецтва — драйву, смаку, свіжості, креативності, епічності. Попри свою показову метаусвідомленість, цей фільм, на жаль, є відверто вторинним продуктом серед тонни інших непотрібних голлівудських сиквелів, хоч «Матриця: Воскресіння» і намагається здаватися глядачеві чимось кмітливим та іронічним.

Сценарій написаний недолуго, ефекти виглядають дешево, самоповтори здебільшого жалюгідні, а від головних акторів відчувається вимученість та туга за яскравим минулим. Найбільш трагічним є те, що цей фільм є абсолютно зайвим — картина, як і її герої, не може знайти своє місце, своє моджо, вона не має жодного меседжа чи мети. «Матриця: Воскресіння» занадто довго намагається переосмислити культурний відбиток оригінального фільму, але натомість лише знецінює спадщину першоджерела та руйнує вже довершену міфологему. Цей сиквел — вияв суцільної креативної порожнечі, яка, на жаль, є знаковою характеристикою нашої епохи чи то постмодерну, чи то метамодерну, в якій мистецтво дедалі частіше нагадує бездарні фанфіки, а будь-що культурно значуще та вагоме неодмінно перетворюється на фарс.

Тим часом, як фінальна сцена оригінальної «Матриці» супроводжується запальним треком Wake Up культового репкор-гурту Rage Against The Machine, нова інсталяція франшизи завершується під кітчевий і попсовий кавер тієї ж композиції — і нова версія пісні лунає так, ніби з неї висмоктали всю її первинну енергію і міць. На жаль, так само можна описати і цей метапровальний метасиквел.

До речі, ми не перебільшуємо, коли називаємо оригінальну «Матрицю» культовим феноменом. Щонайменше цей фільм входить у реєстр культурної кіноспадщини США, який розташований у бібліотеці Конгресу.

Telegraf.Design працює за підтримки спільноти. Підтримуйте Telegraf.Design на Patreon.