Книга «Теорія розваг для ігрового дизайну» Рафа Костера досліджує вплив, який лежить в основі сучасних відеоігор, і елементи, що ріднять їх із традиційними іграми, наприклад, шашками. Telegraf.Design публікує уривок з книги.
У центрі свого дослідження досвідчений ігровий дизайнер Раф Костер детально розглядає концепцію розваг та пояснює, чому це найважливіший елемент будь-якої гри, а також відповідає на питання – чому деякі ігри швидко набридають, а інші роками залишаються привабливими та як ігри навчають?
Розділ 1
НАВІЩО Я НАПИСАВ ЦЮ КНИЖКУ
Наші діти полюбили ігри ще в дуже малому віці. Ігри були повсюди: з огляду на свою роботу я приносив їх додому тоннами. Зрештою, воно й не дивина, що діти наслідують батьків. Але ми з дружиною — затяті книголюби, а от дітям цього прищепити не змогли. Їхній потяг до ігор виявився інстинктивнішим. Ще немовлятами вони страшенно полюбляли гру в «захований предмет», і навіть зараз, коли їм уже на кілька років більше, вона все ще здатна викликати в них смішок. Намагаючись допетрати, куди щезло гумове каченятко, вони витріщалися так пильно і такими чужим поглядом, що одразу ставало ясно: цю гру вони сприймали абсолютно серйозно.
Діти граються завжди та скрізь, і часто в щось таке, що ми не зовсім розуміємо. Вони граються і вчаться блискавичними темпами. Коли ми дізнаємося, скільки слів щодня засвоюють діти, як швидко розвивається їхня моторика й скільки вони опановують базових життєвих аспектів — таких тонких, що ми й не пам’ятаємо, як їх вивчили, — ми зазвичай не усвідомлюємо всієї дивовижності цих змін.
Візьмімо, наприклад, мови: вивчити мову досить складно, але в будь-якій частині світу діти роблять це автоматично. Вивчають першу мову. Не прив’язуючи до слів когнати* зі своєї рідної та не перекладаючи в голові. Неабияку увагу привернула ситуація навколо особливих нікарагуанських дітей* з порушенням слуху, що вигадали повноцінну жестову мову за якихось кілька поколінь. На думку багатьох експертів, це доводить, що мова є вбудованою функцією мозку і що ми запрограмовані спілкуватися.
Стежити за тим, як діти вчаться грати в ігри, — гарна розвага
Мова — не єдина притаманна нам форма поведінки. Розвиваючись, дитина починає пробувати різні інстинктивні заняття. Батьки, які пройшли через «кризу двох років», розкажуть вам, що на цій стадії в голові дитини наче щось перемикається, змінюючи її поведінку докорінно. (І, до речі, поспішу вас попередити: ця фаза не закінчується у дворічному віці.)
Дорослішаючи, дитина також переходить від одних ігор до інших. Мені було вкрай цікаво спостерігати, як мої діти «виросли» з хрестиків-нуликів — гри, у яку вони роками програвали мені, аж поки ми не почали завершувати кожну партію нічиєю.
Особливо мене вразив момент, коли їх перестали цікавити хрестики-нулики. Чому, запитав я себе, майстерність та розуміння з’явилися так раптово? Діти не могли пояснити мені, що хрестики-нулики — це обмежена гра з оптимальною стратегією. Вони бачили закономірності, але не розуміли їх — так само працює і наше мислення.
Це знайомо більшості людей. Я роблю багато різних речей, не розуміючи їх до кінця, — навіть таких, які нібито опанував повністю. Мені не треба мати ступінь у галузі автобудування, щоб керувати автівкою. Мені навіть не треба розуміти, що таке крутний момент або як функціонують колеса чи гальма. Мені не треба пам’ятати всі деталі граматичних правил, аби розмовляти грамотно в побуті. Мені не треба знати, чи є хрестики-нулики NP-складними чи NP-повними*, аби знати, що це дурнувата гра.
Вони починають розуміти, що хрестики-нулики дещо дурнувата гра.
А на тобі! 6073:1!
Я нізащо взагалі ніколи з тобою більше не гратиму, махлярка!
Часто буває й так, що я дивлюся на щось і просто не доганяю. Мені болісно це визнавати, але зазвичай я просто відвертаюся. Нині, коли моє волосся трішки (ну гаразд, доволі сильно) посивіло на скронях, це трапляється часто. Я ніяк не можу в’їхати в деякі ігри, які всі мені рекомендують. Мені вже не під силу ворушити мишкою так швидко, як раніше. Я краще не гратиму взагалі, аніж почуватимусь нездарою, навіть якщо інші гравці — мої друзі.
Це не означає, нібито я думаю: «В інтернеті я не маю шансів! Кляті 14-річні діти». Моя реакція — це не тільки розчарування; тут є ще й нотки байдужості. Я дивлюся на проблему й кажу: «Я, звісно, можу взятися за цю сізіфову працю* й намагатися конкурувати з іншими гравцями в кожній щойно випущеній грі, але, правду кажучи, постійні невдачі — це передбачуваний цикл і до того ж доволі нудний. Не хочу марнувати свого часу на це».
Вочевидь, з віком таке відчуття лиш загостриться. Інновацій ставатиме дедалі більше, і невдовзі, у році так 2038-му, я вже не обійдуся без свого прошареного внука, який вмикатиме мені якісь мудровані штукенції, бо я не тямитиму всіх тих новомодних прибамбасів.
Чи можна цього уникнути?
Я знаю, що вони відчувають. Я вже не дитина, й іноді, коли граю у щось на комп’ютері, мені здається, ніби я пливу проти течії. Я виходжу, бо почуваюся неспроможним.
Працюючи над іграми, чий темп мені підходить більше, я й досі лускаю їх, як насіння (му-га-га-га*). Ми постійно читаємо, як скребл чи інші інтелектуальні ігри можуть відтермінувати хворобу Альцгеймера*, адже, тримаючи розум у тонусі, ми підтримуємо його гнучкість і свою молодість.
Однак ігри живуть не вічно. Рано чи пізно настає мить, коли ти кажеш: «Ну що ж, я вже побачив у цій грі майже все, що можна». Зі мною так було буквально нещодавно, коли я знайшов в інтернеті гру на швидкість друкування. Гра доволі цікава: треба було грати за водолаза, якого намагалися зжерти акули. У кожної акули на боку було написане слово, і коли я набирав це слово, всі вони спливали горічерева.
Я не вмію друкувати як годиться, але, тицяючи кнопки «зряче», набираю майже сотню слів на хвилину. Гра мене розважила й зовсім не напружила. Після рівнів 12–14-го гра просто здалася. Підняла білий прапор. Вона сказала мені: «Знаєш, я вже перепробувала все, що тільки можу вигадати: показувала слова з випадковими знаками пунктуації між буквами, слова задом наперед, ховала слова до останньої миті… Тож хай йому грець, віднині я просто даватиму тобі ті самі завдання. Їй-богу, можеш виходити, ти вже побачив усе».
Я дослухався до цієї поради — і вийшов.
А коли я граю в щось таке, що мені дається легко, я швидко заходжу далеко, а потім мені набридає.
головоломка
Мені дещо нудно грати в заскладні для мене ігри й так само дещо нудно грати в надто легкі ігри. З віком я відходжу від одних ігор і приходжу до інших — так само як наші діти відійшли від хрестиків-нуликів. Інколи я граю в ігри з кимось, хто розносить мене вщент, а тоді люб’язно пояснює: «Розумієш, тут усе зав’язано на вершинах»*. Я відказую: «Вершинах? Я тут по дошці фішки розкладаю!». На що вони знизують плечима, ніби мені цього не збагнути.
Ось тому я й узявся за питання, що таке ігри, що таке розваги і чому ігри — це важливо. Я знав, що ступаю на добре второвану стежку. Зокрема, уже написано чимало психологічної літератури про поведінковий розвиток у дітей. Однак факт залишається фактом: загалом ми сприймаємо ігри не надто серйозно.
Поки я пишу ці рядки, ті самі питання досліджує безліч інших людей. Ігри у своїй цифровій формі стали великим бізнесом. Ми бачимо їх рекламу на телебаченні, сперечаємося, чи вони не обігнали кіноіндустрію за прибутками*, і дуже непокоїмося, що вони навчають наших дітей жорстокості. Сьогодні ігри — вагомий культурний рушій. І цілком на часі заглибитися в численні питання, які ігри ставлять перед нами.
Як батьки, ми дбаємо, щоб наші діти мали вдосталь часу на ігри, адже це важливо для дитинства. Водночас ми вважаємо, що в дорослому житті робота посідає куди важливіше місце. Якщо чесно, то мені здається, ігри й робота не надто відрізняються одне від одного. Далі я розповім вам, як і чому дійшов цього висновку.
Чому одні ігри цікаві, а інші — нудні? Чому одні невдовзі набридають, а інші — довго залишаються цікавими?
Пограємо, пане?