Recycling Utopia — проєкт, що фокусується на феномені масового соціалістичного житла, яке будувалось аби виконати утопічну по своїй суті обіцянку радянської влади — забезпечити кожну родину власною квартирою. Через метод спекулятивного дизайну та сторітелінг проєкт демонструє майбутнє, яке може чекати на таку масову забудову.
Авторка проєкту Ґода Верікайте — архітекторка та просторова дизайнерка з Литви, яка наразі живе і працює в Роттердамі. Вона була гостею Бесід про альтернативний дизайн, спільного проєкту Telegraf.Design та Holabuda.
Ґода працює з міждисциплінарними підходами та спекулятивним дизайном як інструментом для створення наративів про майбутнє. Головне питання, яке вивчає дизайнерка, і яке обговорювали під час бесіди — чи є це майбутнє у масового соціалістичного житла?
Розмову модерувала Даша Цапенко.
Читайте також статтю про бачення міста як лабораторії за мотивами бесіди з Кейсом Донкерсом, одним із ключових архітекторів Ейндховена.
Вся суть проєкту сконцентрована в міні фільмі, який створила Ґода. Уявіть, декілька десятків років уперед. Активний розвиток біотехнологій. Початок нової ери “автоматизованого Luxury комунізму”. Нова хвиля реорганізації міст.
Даша Цапенко: Я пів життя прожила в Києві в одному з таких панельних будинків радянської забудови, тому проєкт викликає в мене неабияку цікавість. Який в тебе ступінь знайомства з панельками? Чи був у тебе досвід проживання в одній з них?
Ґода Верікайте: Я, навпаки, виросла в приватному будинку, оточеному лісом. Але коли поїхала навчатися до Вільнюса, то близько року проживала в одній з радянських багатоповерхівок. Райони з соціалістичною забудовою мало кому подобаються, але це найдоступніше житло, і в Литві в них живе багато студентів.
Взагалі, мені завжди було цікаво дізнатись більше про цю архітектуру. Яке бачення мали люди, які почали таку масову забудову? Адже в містах Західної Європи в деяких районах також є дуже схожі будинки, але вони ніколи не будувались настільки масовими скупченнями.
Проєкт, мабуть, виріс саме з цієї цікавості — як і навіщо це все створювалось. Ну і потім сюди додався мій власний досвід проживання в такому будинку.
Крім того, коли Литва увійшла в Євросоюз (у 2004 році), офіційно оголосили реновацію соціалістичних будинків. Але насправді цей процес зачіпає лише аспект енергоефективності – покращення системи опалення, утеплення фасадів, можливо ще трохи косметичного ремонту їх зовнішнього вигляду. Це, звичайно, важливо, але цього мало, аби назвати реновацію повноцінною. Як щодо соціальних контактів, спільних просторів, створення нових досвідів? Зараз люди тут живуть дуже анонімно, ніхто нікого не знає. І ця реновація ніяк цього не змінює. Хоча багатьом людям саме цього і не вистачає.
Розкажи, як розвивався твій проєкт. Які питання ти ставила, і які відповіді знаходила?
Я насправді не знала, що з цього врешті вийде. Поки цей міні фільм є концентрацією мого проєкту.
Все почалося зі збору інформації, читання великої кількості теоретичної літератури. В одній з книжок про радянський модернізм в архітектурі Литви я знайшла цікаву думку, що найголовнішою обіцянкою комуністичної партії було забезпечити кожну родину власною квартирою. І власне це і було головною концепцією та ідеалом, якого хотіли досягти цим масовим будівництвом. Але ця обіцянка була утопічною.
Далі я почала брати інтерв’ю у людей, які проживають в будинках соціалістичної забудови. Наприклад, одна літня жінка прожила в такому будинку понад 30 років. Вона розповіла багато цікавих історій. Виявилось, що багатьох людей, які жили на території старого міста у Вільнюсі, влада спонукала переїхати в ці, на той час нові, райони тимчасово — поки їх будинки реконструюють. Але люди в них так і не повернулись.
Взагалі, мешканці цих соціалістичних районів, особливо старші, готові ділитись різними історіями та своїм досвідом. Це дуже допомогло моєму проєктові.
Майже всі, з ким я спілкувалась, казали одне й те саме — зараз ці райони живуть ніби в лімбо. Вони нікуди не рухаються, соціального життя немає, спортивні майданчики занепадають. Люди віддаляються один від одного. Тоді як на початку, коли ці райони тільки зароджувались, відчуття спільності було дуже сильним. Багато мешканців походили з маленьких містечок і сіл, де люди живуть значно ближче один до одного. Між цими однаковими будинками створювались такі собі комунальні сади. До речі, цей досвід я адаптувала і перевтілила у своєму проєкті.
Цікаво, що твій проєкт про майбутнє, але за натхненням ти повернулась у 20-те століття. Це досить незвично.
Все, що я читала та чула про соціалістичну архітектуру, та й взагалі цю епоху, було настільки утопічним, а місцями й сюрреалістичним, що в мене виникла ідея розглядати цей проєкт з точки зору утопії. Мене справді надихнули проєкти, які відбувались в 1960-ті й пізніше, коли архітектори й дизайнери захоплювались автоматизацією, використовували різноманітні “неархітектурні” інструменти. І я подумала, чому б мені не створити теж щось радикальніше, те, що охопить ширші аспекти, ніж просто будівлі.
Констант Нівенхейс, проєкт Новий Вавилон
Потім мені порадили прочитати книгу bolo’bolo Ганса Відмера (Hans Widmer). І ця книга відкрила мені очі на дуже багато аспектів. Автор з одного боку розповідає про суспільні та економічні тенденції, які відбувались в 1980-х, коли книга була написана, але разом із тим він детально описує різноманітні типи житла, які можуть бути в майбутньому і як вони впливатимуть на соціум.
Звичайно, багато ідей в книзі скоріше художні та нереалістичні, але вони викликають сильний інтерес. В основному, автор підіймає тему самоорганізації. І в ній ключовим елементом є “боло” — утопічна суспільна мікроодиниця, в якій люди (близько 500 осіб) живуть самоорганізовано, стараються бути якомога самодостатнішими, не залежати він інших таких одиниць. Ще автор говорить про зникнення кордонів між державами, перехід до союзів інакшого рівня. Тобто ці боло будуть всередині концентровані, а ззовні — дуже децентралізовані. Окрім іншого, автор розробляв нову мову, яку й використовував для назв різних структурних одиниць у суспільстві.
Я запозичила декілька слів із його словника. Мені було цікаво створити боло з різними ідеями та стосунками всередині. Зробити їх різноманітними та створити між ними певну напругу. Цікаво було уявити, як різні боло співіснували.
Аби краще розкрити життя в цьому наративі, я створила місцеву газету одного боло. Вона досить іронічна й пропагандистська, як і має бути в утопії. Я намагалась уявити й описати можливі сценарії стосунків та конфлікти між різними боло.
Ще мене надихнули ідеї повної автоматизації, які транслювались в роботі Новий Вавилон Константа Нівенхейса та в книзі “Fully Automated Luxury Communism” (Повністю автоматизований Luxury комунізм). Вони також перевтілені в моєму проєкті.
Розкажи, до речі, більше про концепцію FALC (Fully Automated Luxury Communism).
Наразі автор концепції уже випустив книгу, в якій все детально описує. Але я з нею познайомилась ще до виходу книги — випадково натрапила на статтю автора. Ключова ідея полягає в тому, що автоматизація захопить більшість сфер життя, що роботи виконуватимуть більшу частину праці у світі, а люди, хоч і будуть займатись “технічним обслуговуванням роботів”, загалом матимуть значно більше вільного часу. Це призведе до того, що в країнах будуть створювати фонди базового забезпечення населення — кожен матиме базовий дохід незалежно від його праці. Автор робить акцент на тому, що автоматизація створить зовсім інший стиль життя. Адже людям не потрібно буде працювати для того, щоб прогодуватися. Вони зможуть працювати над тим, що приносить їм задоволення.
Це не так, щоб дуже нова ідея, але її назва досить провокативна. Особливо, якщо її прикласти до контексту Литви, яка бачила “темний бік” комунізму.
У моєму проєкті концепція Fully Automated Luxury Communism була умовою, яка б дозволила більше експериментувати з можливими сценаріями життя, з діяльністю, з досвідом того, як населення ділиться простором.
У твоєму проєкті ще згадуються нові ритуали, які виникнуть через революцію в транспорті. Є умова, що в майбутньому за 30 хвилин гіперлупом можна буде добратись з одного кінця країни в інший. Розкажи, які нові ритуали ти маєш на увазі?
Коли транспорт настільки розвинений, що ти за кілька годин (чи за кілька десятків хвилин) можеш проїхати всю країну, це створює зовсім інше розуміння відстані, географії, країн, міст та кордонів. Коли пересування настільки швидке, то кордони так чи інакше стираються. І тоді виникає зовсім інший стиль життя. Ти можеш пережити значно більше за один день. Можна жити в одному місті, працювати в іншому, а потім ще поїхати на вечерю в третє.
Змінюється сам феномен масштабу.
Які ще методи ти використовувала, створюючи проєкт? Можливо, проводила якісь воркшопи й опитування про ці сценарії майбутнього?
На жаль, я працювала над цим проєктом вже не в Литві, тому не мала змоги проводити такі інтерв’ю.
Мій основний метод — спекулятивний. Тема соціалістичного житла дуже стигматизована. А спекуляція значно спрощує початок дискусії навколо неї. Дозволяє почати говорити, що теперішній стан речей – це не обов’язково так, як має бути, чи як буде в майбутньому. А ще спекуляція дозволяє залучити значно ширшу аудиторію, не лише людей зі сфери архітектури та дизайну. Тому що зачіпає дуже багато тем, щодо яких людям часто є що сказати.
Це цікаве поле – відкрите для соціальних, політичних, науково-експериментальних тем, воно має в собі широкі можливості для дискусії.
Також я використовувала моделювання. Створила робочу модель району – першого району з соцзабудовою в Литві. Якраз в ньому я й жила. І мені дуже допомогло те, що я знала його добре з власного досвіду. Це була велика модель майже 2х1,5 метри.
Дизайн боло я створювала, скоріше, просто граючись із моделлю. І це стосувалось не так самих будівель, як простору між ними. Простору всередині квартир. Бо це саме його люди ділять, і в ньому контактують між собою.