Білорусь охоплюють масові протести після президентських виборів у країні в неділю 9 серпня, коли Олександр Лукашенко – президент Білорусі останні 26 років – нібито зайшов на ще один термін у голосуванні, яке опозиція засудила як сфальсифіковане. Незгода стала неприборкуваною. Коли уряд застосував жорстку силу, ув’язнюючи та нападаючи на понад 6000 протестувальників (переважно чоловіків), зрештою вбивши двох, тисячі жінок вийшли на вулиці, щоби висловити протест із квітами. Поліцейські відмовилися від своєї форми. Страйкували художники й діячі культури, а також лікарі й робітники великих заводів.
П’ять білоруських художників поділитися своїми думками й надіями щодо найбільшого протестного руху, з яким країна зіштовхнулася за останні покоління, для The Calvert Journal та білоруського журналу сучасного мистецтва Chrysalis Mag. Telegraf.Design публікує переклад матеріалу Поли Ерізану.
Андрій Анро з Василісою Поляниною
Мінський художник-концептуаліст Андрій Анро з Василісою Поляниною заснували вільну платформу постерів cultprotest.me.
«Білоруська влада намагалася зберегти аполітичність суспільства. Вона монополізувала політику так, що закон перестав застосовуватися до всього ієрархічного ланцюга провладних прихильників. Судова влада стала працювати не за законом, а за інструкцією. Охорона почала безстрашно застосовувати тортури та лжесвідчення. Зрештою, це призвело до фальсифікації виборів. Ми, як художники, не могли не зреагувати.
Художники – це нервова система суспільства. Ми не можемо мовчати, ми не можемо не реагувати, ми втомилися від диктатури й готові об’єднати сили. Разом із Василісою Поляниною (білоруська художниця – ред.) написали свій маніфест, підтримавши загальний настрій білоруського суспільства».
«Мені вдалося провести виставку на тему диктатури в білоруському місті Гродно. Після її відкриття 14 липня власники закладу злякалися напливу журналістів. Вони думали, що галерею зачинять. Урешті-решт, вони залишили виставку за планом, подолавши свої страхи. Виставка була демонтована в день початку протестів 10 серпня, коли закінчилася диктатура і сформувалося громадянське суспільство».
Сергій Белаокі
Мінський художник-вітражист.
«Із одного боку, сьогоднішні масові протести особливі безпрецедентними масштабами та децентралізованим і стихійним характером. Із іншого – уряд використовує засоби придушення, яких ми ніколи раніше не бачили на мирних акціях протесту: світлошумові гранати, гумові кулі, водомети, а також невиправдану жорстокість і тортури.
Ще з дня оголошення результатів голосування, коли я вперше вийшов на вулицю, мене день і ніч переслідувала безнадійність: страх за безпеку моєї сім’ї та друзів та моє власне безсилля перед обличчям беззаконня служби безпеки.
Коли я дізнався, що протиударні щити, які використовують силовики на пострадянському просторі, мають поетичну назву – «Вітраж-АТ», я подумав, що мені як художнику, що працює зі склом, важливо перетворити цей символ поліційної держави на щось піднесене. Таке для мене мистецтво вітражу. Але чи можлива така трансформація? Чи може сильна опозиція принести позитивні зміни, чи вона принесе тільки горе й нещастя тим, хто бореться за нове?».
Андрій Бусель із мистецького угрупування Hutka Smachnaa
Художник із Мінська. Його плакат Never АГain – відсилка до імені й по-батькові Лукашенка – Олександра Григоровича. Іграшкова вантажівка відсилає до одного з найпопулярніших сувенірів, які туристи привозять із Білорусі, – поліцейського мініфургона.
«Протести в Білорусі – це не рідкість, але зазвичай вони зачіпають небагатьох: активістів, бізнесменів або безробітних. Теперішні протести – зачіпають усіх. Я відчуваю, як вони перегортають сторінку для нового покоління. У нас є нові обличчя: нова політична сцена, нове покоління виборців, нові технології.
Проблема в тому, що наш ентузіазм схожий на нове програмне забезпечення, що несумісне зі старим комп’ютером, яким є наша політична система. Щиро кажучи, я не розумію, як ці дві речі коли-небудь поєднаються.
Сподіваюся, ці протести об’єднають нас, дадуть нам привід поважати себе, покажуть нові імена та людей, які зможуть представити білоруський народ. У нас був уряд, який ми терпіли, але не обирали його так надовго».
Юлія Спіноза
Білоруська ілюстраторка. Вона щойно втекла зі своєю сім’єю до Києва, в Україну, переживаючи за їхню безпеку.
«Чесно кажучи, я не брала участь у протестах. Я живу в невеликому селі в передмісті Мінська. До вечора дня голосування я знала, що опозиція перемогла: у моєму селі 70% населення проголосувало за (опозиційну кандидатку Світлану) Тихановську, і результати не були сфальсифіковані чи змінені. Ми чекали біля виборчої дільниці до 10 вечора, й усі плакали від щастя й аплодували, дякуючи виборчій комісії за справедливі результати. Інтернет уже тоді був нестабільним, але я збиралася встановити новий VPN, щоби мати інтернет, навіть із суттєво повільнішою швидкістю, ніж зазвичай. Дорогою з виборчої дільниці додому ми були впевнені, що все буде добре – але потім у Мінську почалися протести. Навіть дивитися відео було жахливо. До дня виборів 9 серпня люди були впевнені, що міліція та військові не будуть боротися з тими людьми, яких за законом мають захищати. Але вони це зробили. За перші три дні протестів заарештували понад 6000 осіб. У слідчих ізоляторах поліцейські били й катували людей, тримаючи їх без їжі та майже без води.
Я не могла нормально працювати протягом останнього тижня через відключення інтернету, а також через мій загальний ментальний стан. Єдине, що я робила, – читала новини, нервово тряслася й перевіряла справи своєї сім’ї та друзів. Я майже не їла й не спала. Коли пішли чутки про воєнний стан і комендантську годину, ми з чоловіком (і котом) вирішили виїхати до Києва з допомогою мого роботодавця.
Після того, як ми поїхали, один із моїх друзів сказав мені, що це була дволика зрада. Але я боялася за безпеку своєї сім’ї. Кожного разу, виходячи з дому, я очікувала, що мене заарештують і поб’ють. Я не можу допомогти, відвідуючи протести, але я допомагаю, жертвуючи гроші й поширюючи інформацію. Внесок кожного важливий. Я не вважаю свою творчість політичною. Я так перетравлюю навколишній світ. Зараз я не знаю, чого очікувати, і чи повернемося ми в Білорусь за тиждень, чи за рік».
Руфіна Базлова
Білоруська художниця, яка живе в Празі.
«Сподіваюся, ці протести підштовхнуть нас до впевненості в собі та свободи для Білорусі.
Якщо чесно, я відчуваю багато стресу та намагаюся зрозуміти, що я можу зробити в Празі, де я живу. Разом із іншими білорусами тут я організовую пікети, ділюся інформацією та збираю гроші на оплату юридичних послуг протестувальників. Ми намагаємося підтримати білорусів, як можемо.
Разом із колегами зі Санкт-Петербурга ми готуємося друкувати футболки з мотивами з моїх робіт. Усі кошти будуть спрямовані на підтримання жертв репресій у Білорусі.
Я вже не в перший раз використовую білоруську вишивку у своїй роботі. Уся Білоруська вишивка – на традиційному одязі, скатертинах чи кухонних рушниках – використовує символи – ви можете вгадати стать, вік, соціальний статус і регіональне походження замовника або художника, використовуючи цей шифр. Для мене – це історія білоруського народу, написана вишивкою. Червона нитка також традиційно є оберегом від злих духів».