Гамлет Зіньківський розмальовує вулиці Харкова впродовж 15 років. Він ламає упередження, досі поширене в Україні, ніби стрітарт є маргінальним злом, з яким невтомно борються комунальники. Дотепні та зухвалі роботи Гамлета опинилися в українських і закордонних артгалереях, здобули йому славу в мистецьких колах.

Після повномасштабного російського вторгнення Гамлет створив у Харкові низку проникливих воєнних робіт, які привернули увагу не лише містян, а й журналістів із закордону. Telegraf.Design поспілкувався з Гамлетом Зіньківським про новий етап творчості, який розгортається на тлі російських обстрілів.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Нещодавно на Харківщини відбулися дуже істотні воєнні зрушення (успішний контрнаступ ЗСУ), тому хочеться спитати — як взагалі твій настрій?

Ідеальний. (Сміється.) От треба було виїхати на пару тижнів, і почалося таке… Трохи сумую, що виїхав саме у цей час. Скоро я повернуся (в Харків — ред.) і дуже радію, що несеться.

Люди, які заї*алися допомагати, нарешті побачили, як усе стало працювати. До цього вони дорікали на відсутність перемог, мовляв, ми постійно скидаємось, але ніх*я не відбувається. Потрібен був час. Тепер ми бачимо серйозний конкретний результат, і я цьому дуже щасливий.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

В нашій розмові перед інтерв’ю ти зауважив, що на війні важить сила. Що ще для тебе є вирішальним?

Мабуть, на війні вирішує не стільки сила, як розум. Ось у росії є дох*я складів — і вона насипає, насипає і насипає. Донасипалися? Якось я дивився хроніку Другої світової: як німецькі літаки літали над Україною і скидали на міста авіабомби. І росія щось подібне намагається зробити. Водночас вони бояться залітати вглиб України, бо їх тут збивають. Зброя в них є, а мозку… (Сміється.)

В одному з репортажів про Харків я почув такий опис міста: у Харкові мало людей, багато пікселю і дуже багато України. Як би ти описав воєнний Харків?

8 травня я приїхав у Харків і вступив до батальйону. Перший час бачив у місті лише військових, волонтерів та поліцію. Хтось, кого ти знаєш, починає годувати тисячі людей. Ти розумієш, що перемоги без них не було би. Для мене — це місто святих, щодня мене обіймають святі. Вони гинуть, на їхнє місце приходять нові, і для мене велика честь — мати зв’язок з цими людьми, допомагати їм. У Харкові зараз ти можеш відчути Україну сильніше, ніж деінде.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Раніше ти казав, що це місто святих і паскуд, і ти хз, кого з них більше. З твоїх слів зараз виходить, що святих все-таки більше?

Святих я бачу частіше, бо паскуди зараз ховаються. (Сміється.)

Що відбувається з жагою до творчості під час війни?

Для мене це такий вибух сили. Я не уявляв, що війна може надихати. Адже це щось настільки неправильне — казати, що війна надихає, але що вже маємо. Це якесь нове відчуття, і воно було дуже потрібне: коли тобі щодня дякують військові за те, що ти робиш, за нові роботи, які вони бачать, повертаючись з передка. Навіть для декого, хто в окопах — це радість — ввечері прочитати новий вірш Жадана, обговорити нову роботу Гамлета чи поставити новий трек українського виконавця. Ось це реально надихає. Я ніколи стільки не жив.

Світлина: Instagram Гамлета Зіньківського

Твої роботи — це комбінації влучних образів та тексту. Óбрази зараз легко спадають на думку?

Не завжди легко і не завжди вони влучні, втім мені байдуже. У мене таке ставлення: якби я сидів і дуже довго міркував над ідеальною роботою, я втрачав би час. Водночас ти живеш у такій ситуації, коли зранку, вдень і ввечері прильоти. Зараз ще дужче, бо русні дуже не подобається, що відбувається в Харківській області. (Сміється.) Перебуваючи в цьому стані я розумію, що треба малювати хоч щось. Для мене це може бути просто чергова робота, а для когось — це якийсь п*здос, відкриття.

Я вмію, можу і маю малювати.

Багато спілкуюся з іноземними журналістами у Харкові. Був цікавий момент: до мене приїздили журналісти, які не висвітлюють війну, бо працюють у виданнях з суто мистецьким спрямуванням. Однак вони все одно вирішили приїхати до мене і взяти інтерв’ю, тому що у них не вкладається в голові, що художник малює під обстрілами. Це може викликати цікавість навіть у «аполітичних» людей, які мешкають десь в Європі, і в яких у голові «Make Love Not War»…

Голубі миру.

Так, голубі миру, і ось вся ця х*йня. І раптом вони такі: «Шо-о? Художник малює у місті, яке знищується?!» Це може пробудити тих, кому було начхати на події в Україні. В якомусь сенсі я, прости господи, виступаю як політичний інструмент, якщо глобально на це дивитися.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Ти розказав, як на твою творчість реагують військові та волонтери. А як до малюнків на вулиці ставляться пересічні харків’яни?

До мене на вулиці постійно підходять люди, котрі дякують. Це можуть бути юні хлопчики, дівчата, а бувають і дуже літні люди. Підходять і дякують за якусь роботу, яка надихнула їх чи вразила. Є фідбек, і практика показує, що існування мистецтва під час війни дуже важливе.

Я дуже щасливий, що нікуди не з’ї*нув, хоча мені пропонували виїзд до Франції та Австрії з забезпеченням житла та стипендії. Мовляв, ти же художник, малюй там, де безпечно, а зароблені гроші надсилай військовим, якщо вже так кортить допомагати армії. Можливо, художникам справді потрібні тиша та спокій, але це не про мене.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Мабуть, таке ставлення нині з’явилося у багатьох українців.

Багато наших художників зараз за кордоном, але це не мій шлях. Я не засуджую, просто особисто я здобуваю тут новий досвід. Вся ця історія з малюванням в умовах війни — є таке відчуття, ніби я все своє життя готувався до цього. Це такий досвід, що я просто в ах*ї. Якби вижити і пережити всю цю х*йню… Навіть не уявляю, якою людиною я буду після перемоги. Буду новий я, хоча я вже не такий, яким був раніше.

Стосовно іноземців — в яких голуби миру і спотворене розуміння ситуації — згадав один випадок. Як у Київську область приїхав художник з Європи, який розмальовував квітами потрощені і розстріляні автівки, в яких загинули цивільні. У багатьох людей це викликало обурення.

Як ти думаєш, де пролягає межа адекватності у воєнних роботах митців? Бо цей художник, напевно, мав гарні наміри, але історія вийшла суперечлива.

Цю історію я не чув, але знаю про скандал, коли австралійський художник намалював мурал з українським і російським військовими, які обіймаються. Чувак, звісно, вибачився, але це реально п*зда. Якщо ти не жив у цьому, а просто приїхав зробити «галочку» в CV — мабуть, це х*йово.

Натомість якщо ти жив з усім цим… Згадую той роздовбаний будинок, де загинули люди, на якому я написав: «Час чує нас».

Світлини: Facebook Гамлета Зіньківського

Мер чи хтось з адміністрації наказав цю роботу прибрати, тож її замалювали. Коли повернусь у місто, я відновлю цю роботу. Чи маю я на це право? Не факт, межа тонка, втім чимало військових подякували мені саме за цю роботу. Подякували навіть люди, які мали квартиру в цьому будинку.

Мені так байдуже на ці роздуми про те, що художник може, а що не може. Я перебуваю в такій ситуації, що не знаю, скільки мені залишилося жити: вранці просинаєшся — це вже перша хороша новина. (Сміється.) Те, що мої роботи можуть когось обурити в Києві, Львові, Франківську, Лондоні чи Берліні, мене не турбує. Приїжджайте в Харків і вдосталь пообурюйтеся.

Коли мистецтво вилазить за межі галерейного простору, багатьох це дратує. Особливо тих, хто взагалі ніколи з мистецтвом не стикався. Вони просто в новинах прочитали, що художник помалював на розй*баних машинах.

Якщо ти не зробиш нічого годного, ти будеш нікому не потрібний, і залишається замкнутися в собі типу «я такий Ван Ґог, мене ніхто не розуміє». Мене ця позиція не цікавить, адже мене чують. Якщо не чують — я крикну, с*ка, так, що обов’язково почують.

Уяви, є такі люди, для яких у світі два зла — це путін і Гамлет.

Дійсно є такі?

Так, мені переповідали. Сам я не сиджу в інтернеті, а от люди, які зависають на всіляких пабліках розповідають, скільки є до мене хейту. Є групи хейтерів по Україні і Європі, які ненавидять особисто мене і мої роботи. Це кумедно.

Чи залишається достатньо часу на творчість, враховуючи те, що ти залучений до роботи батальйону у Харкові?

Раніше в Харкові в мене була політика — коли малюю на вулиці, я не займаюся справами, не відповідаю на дзвінки, хіба що дозволяю журналістам фільмувати. Зараз же робота, яку можна було б втілити за три години, розтягується на вісім годин. Тому що мені постійно телефонують з проханнями, а я мушу перевірити, що це за людина — чи справді це, наприклад, розвідник з певної роти чи батальйону. Після цього думаю — як я можу допомогти, чим можу допомогти, чи знаю когось, хто може допомогти.

Все це несеться нонстоп, я малюю й одночасно телефоном вирішую всю цю фігню. Дійшло до того, що я став брати з собою павербенк, бо в мене телефон, с*ка, сідає. Я не можу собі зараз дозволити таку розкіш — вимкнути телефон, сказати всім «пішли ви, бо я митець і я малюю». Інколи, звісно, хочеться так зробити, та й на початку я так робив.

Зараз же є багато людей, яким я допомагаю знищувати орків. Чим більше знищено орків, тим швидше настане перемога. Їхні втрати мають бути такими захмарними, щоб і через 50 років росіяни лякалися української мови. Перемога полягає, на жаль, не лише в кількості російських жмурів, а й в поверненні життя. Хоча те життя, яке було раніше, вже ніколи не повернеться.

Дуже багато крові, руйнацій. Я вже не буду таким, як до 24 лютого. Я хочу побудувати нове, будучи маленькою часткою величезної України — країни-переможниці.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Що можна зробити, щоб нове життя перевершило собою те, що існувало раніше?

Я проти будь-якої радянщини. Так, Салтівка знищена (Північна Салтівка — житловий район Харкова, який майже повністю знищили росіяни — ред.), але я не хотів би, щоб побудували Салтівку №2. Навіть до повномасштабної я робив все від мене залежне, щоб не їздити на Салтівку. Чесно, я ніколи не любив цей район, хоч і народився там. Я хочу побачити на місці Салтівки такий контемпорарі район, в котрий сам залюбки би переїхав жити.

Можна побудувати ті ж самі хмарочоси-бараки, але навіщо? Не варто повторювати весь цей жах, адже життя тих мешканців перетвориться на лайно. Подивіться на сучасні спальні райони Австрії. Ось так хочеться жити. Це ж не важко зробити, не треба повторювати радянські помилки. Щобільше ми викорінимо радянського, то краще.

Радянського, а також російського.

Я викреслюю російську мову зі свого життя. Після 24 лютого я перейшов на українську, адже російська мова — це мова *баного, с*ка, загарбника. Хай у мене не найкраща українська, але я працюю над цим. Я прийшов до української мови, а не народився з нею. Це мій внесок у майбутнє моєї сім’ї та країни. Я хотів би жити в Харкові, в якому немає російської мови. Чи коли хтось говоритиме російською, то відчуватиме, що перехожі зазирають косим оком.

Хоча особисто я щодо цього нікому не *бу мозок — відразу кажу співрозмовнику, що розмовляю українською — а ви, як вам зручніше. Харків дуже російськомовне місто, але цікаво спостерігати, як воно змінюється — скільки з’явилося волонтерів, військових, які переходять на українську. І це в якомусь сенсі нова українська. Ми не розмовляли цією мовою, не думали нею, у нас була російська.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Згадую, який здійнявся галас, коли на радіо зменшили кількість російської попси. Власники радіостанцій стверджували, що немає українського годного контенту, а людям заходить от саме російське. Зараз взагалі я не уявляю такого, щоб почути російську пісню на радіо. Сам я не слухаю радіо, але коли, наприклад, їжджу в таксі, часто чую чудову українську музику. Тож український якісний контент з’явився, і для мене це вкотре підтверджує важливість мистецтва під час війни.

Після початку повномасштабного вторгнення ти через деякий час повернувся з Івано-Франківська в Харків. Які в тебе були емоції?

Були очікування, що 9 травня рашка в’ї*е по Харкову чимось таким, що всім буде п*зда. Й ось я приїхав у місто, підписав контракт з батальйоном, чекав. «Весело» у певний момент стало, але дещо пізніше.

Я став жорсткою людиною, хоч я забороняю собі бути надто жорстким. Коли людина каже мені якусь х*йню, я відповідаю, що не маю на це часу. Не хочу витрачати свої, можливо, останні години на те, щоб слухати х*йню.

Якось о дев’ятій вечора підходить на вулиці хлопець і запитує, де можна закинути 200 грн на картку. Кажу — давай я тобі скину. Він дає готівку, я скидаю, і тут починається: «Я мамі допомагаю, їй 80 років, у неї гангрена, зараз покажу фотки». Мене просто зриває: «Чувак, я стільки х*йні надивився, а тепер мені ще й роздивлятися гангрену твоєї матері? Вибач, але іди на х*й». (Сміється.)

Чим тебе здивував Харків та харків’яни за час війни?

Тим, що не здалися.

А були такі побоювання?

Так. Я, звісно, розумів, які у нас є бійці, але не уявляв, що в такій кількості.

Яким було твоє найважливіше усвідомлення після 24 лютого?

Коли 24 зранку я почув вибухи, спочатку подумав «почалося», а друга думка була — «русні п*зда». (Сміється.) Буває, мене запитують, що я думаю про повномасштабну війну, на що я відповідаю: «Нарешті». Більше не треба пояснювати, чому росія погана. Відкрий новини і подивись про Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Салтівку. Щобільше територій буде звільнено, то сильніше нас ще нагребе від того, скільки зґвалтованих, закатованих. Потрясінь буде дох*я.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Розкажи про Харків майбутнього.

Якщо все буде правильно, Харків стане новим клондайком — інтелектуальним, творчим і бізнесовим. Це буде місто, в яке люди зі всього світу пачками будуть переїжджати. Якщо ж умовний «Жилстрой» будуватиме Салтівку №2, можна буде говорити про те, що ми прої*алися. (Сміється.)

Я дуже хочу дожити до перемоги й почати будувати нове, побачити, як відбувається становлення вільної, потужної країни. Проте не знаю, чи побачу це, бо повертаюся в Харків, який безбожно лютять і х*ярять просто на знищення. Сподіваюся все-таки, що побачу.

Що зараз означає бути українцем?

Якщо ти просто сидиш і чекаєш на те, як усе це закінчиться, ти не українець. Хоча таких мільйони, їм набридло все це. Якщо ти свою квартиру у Львові чи Франківську здаєш (переселенцям — ред.) за якісь ох*єнні гроші, ти не українець, ти — шмат лайна. Натомість ті, хто воюють, волонтерять, не бачать світу божого, бо вже шість місяців без жодного вихідного…

Вони святі?

Так, я вважаю, що так. Маю ще познайомитися в Києві з хірургом, який працює по 40 годин поспіль, здійснюючи важкі операції, бо більше нема кому. Йому постійно привозять людей, і він місяцями практично без вихідних оперує. Для мене це свята людина.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Є у мене робота: «Так! А може ні?..» Це такі чорні кружечки, і коли перед ними сідаєш, утворюється чорний німб з написом «Так! А може ні?..» Робота ця для того, щоб подумати — чи ти святий (і якщо так, то чому) або ж ні. Подумати про те, хто ти і нащо ти.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Дякую тобі за бесіду! Нехай живуть святі?

Нехай живуть святі!

Telegraf.Design працює за підтримки спільноти. Підтримуйте Telegraf.Design на Patreon.