інтерв'ю
«Художникам потрібні тиша і спокій, але це не про мене»
Гамлет Зіньківський — зірка харківського стрітарту
4 жовтня, 2022
Сергій Казарян
Журналіст у Telegraf.Design

Гамлет Зіньківський — вуличний художник, який вже 15 років розмальовує вулиці Харкова. Він ламає упередження, досі поширене в Україні, ніби стрітарт є маргінальним злом, з яким невтомно борються комунальники. Дотепні та зухвалі роботи Гамлета опинилися в українських та закордонних артгалереях та здобули йому славу в мистецьких колах.

Після повномасштабного російського вторгнення Гамлет створив низку проникливих воєнних робіт, які привернули увагу не лише самих харків’ян, а й журналістів із закордону. Telegraf.Design поспілкувався з Гамлетом Зіньківським про новий етап творчості, який розгортається на тлі невпинних обстрілів Харкова.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Нещодавно на Харківщини відбулися дуже істотні воєнні зрушення, тому хочеться спитати — як взагалі твій настрій?

Ідеальний. (Сміється.) Мені треба було виїхати на пару тижнів, і почалося таке… Трішки сумую, що виїхав саме у цей час. Скоро я повернуся (в Харків — прим. журналіста), дуже радію, що несеться. Це той момент, коли люди, які заї*алися допомагати — мовляв, де ж перемоги, ми допомагаємо, постійно скидаємо і ніх*я не відбувається — ось зараз це все почало працювати. Потрібен був час. Ми бачимо серйозний конкретний результат, і я цьому дуже щасливий.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Перед інтерв’ю ти зауважив, що на війні вирішує сила. А що вирішує в мирний час?

Розум. Насправді на війні теж вирішує не стільки сила, скільки розум. Ось у росії є дох*я складів — і вона насипає, насипає і насипає. Донасипалися? Якось я дивився хроніку Другої світової, як німецькі літаки літали над Україною і скидали на міста авіабомби. От росія щось подібне намагається зробити, але ж вони не можуть залітати на територію України, бо їх тут збивають. Зброя в них є, а мозку… (Сміється.)

В одному з репортажів про Харків я почув такий опис міста: у Харкові мало людей, багато пікселю і дуже багато України. Як би ти описав воєнний Харків?

8 травня я приїхав у Харків, вступив до батальйону, і перший час бачив у місті лише військових, волонтерів та поліцію. Декого ти знаєш, що і де вони роблять, як-от волонтери, які годують тисячі людей. Ти розумієш, що перемоги без них не було би. Для мене — це місто святих, щодня мене обіймають святі. Вони гинуть, на їхнє місце приходять нові, і для мене велика честь — мати зв’язок з цими людьми, допомагати їм. Для мене Харків — це зараз більше Україна, ніж Львів чи Івано-Франківськ. Це щось нове.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Раніше ти казав, що це місто святих і паскуд, і ти хз, кого з них більше. То все-таки святих більше?

Бачу більше святих, а паскуди зараз ховаються. (Сміється.)

Що відбувається з жагою до творчості під час війни?

Для мене це такий вибух сили. Я не уявляв, що війна може надихати. Адже це щось настільки неправильне — казати, що війна надихає, але що вже маємо. Це якесь нове відчуття, і воно було дуже потрібне. Коли тобі щодня дякують військові за те, що ти робиш, за нові роботи, які вони бачать, повертаючись з передка. Навіть для декого, хто в окопах — це радість — ввечері прочитати новий вірш Жадана, обговорити нову роботу Гамлета чи поставити чийсь новий трек. Ось це реально надихає. Я ніколи стільки не жив.

Світлина: Instagram Гамлета Зіньківського

Твої роботи — це комбінації влучних образів та тексту. Óбрази зараз легко спадають на думку?

Не завжди легко і не завжди вони влучні, втім мені байдуже. У мене таке ставлення: якби я сидів і дуже довго міркував щодо ідеальної роботи, я втрачав би час. Водночас ти живеш у такій ситуації, коли зранку, вдень і ввечері прильоти. Зараз ще дужче, бо русні дуже не подобається, що відбувається в Харківській області. (Сміється.) Перебуваючи в цьому стані я розумію, що треба малювати хоч щось. Тому що для мене це може бути просто чергова робота, а для когось — це якийсь п*здос, відкриття.

Я вмію, можу і маю малювати.

Багато спілкуюся з іноземними журналістами у Харкові. Є такий цікавий момент, що до мене приїжджали журналісти, які не висвітлюють війну, бо працюють у виданнях з мистецьким спрямуванням. Однак вони їздять до мене брати інтерв’ю, тому що у них не вкладається в голові, що художник малює під обстрілами. Це може викликати цікавість навіть у «аполітичних» людей, які мешкають десь в Європі, і у яких у голові Make Love Not War, Peace…

Голубі миру.

Так, голубі миру, і ось вся ця х*йня. І раптом вони такі: «Шо-о? Художник малює у місті, яке знищується?!» Це може пробудити тих, кому було начхати на Україну, на нашу ситуацію. В якомусь сенсі я, прости господи, виступаю як політичний інструмент, якщо глобально на це дивитися.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Ти розказав, як на твою творчість реагують військові та волонтери. А як до малюнків на вулиці ставляться пересічні харків’яни?

До мене на вулиці постійно підходять люди, котрі дякують. Це можуть бути юні хлопчики, дівчата, а бувають і дуже літні люди. Підходять і дякують за якусь роботу, яка їх надихнула чи вразила. Є фідбек, і практика показує, що існування мистецтва під час війни дуже важливе.

Я дуже щасливий, що нікуди не з’ї*нув, хоча мені пропонували виїзд до Франції, Австрії із забезпеченням житла та стипендії. Мовляв, ти же художник, малюй там, де безпечно, а зароблені гроші надсилай військовим, якщо вже так кортить допомагати армії. Можливо, художникам справді потрібні тиша та спокій, але це точно не про мене.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Мабуть, таке ставлення нині притаманне багатьом українцям.

Багато наших художників зараз за кордоном, але це не мій шлях. Я не засуджую, просто особисто я здобуваю новий досвід. Вся ця історія з малюванням в умовах війни — є таке відчуття, ніби я все своє життя готувався до цього. Це такий досвід, що я просто в ах*ї. Якщо вижити і пережити всю цю х*йню… Навіть не уявляю, якою людиною я буду після перемоги. Буду новий я, хоча я вже не такий, яким був раніше.

До речі, стосовно іноземців, у голові яких голуби миру і взагалі, трохи відсутнє розуміння нашої ситуації — згадалася історія: у Київську область приїхав художник з Європи, який став розмальовувати квітами потрощені і розстріляні автівки. У людей тоді це викликало обурення. Як ти думаєш, де пролягає ось ця межа адекватності, бо цей художник, напевно, мав благі наміри, але ситуація вийшла неприємна.

Цю історію я не чув, але знаю про скандал, коли австралійський художник намалював українського і російського військових, які обіймаються. Чувак, звісно, вибачився, але це реально п*зда. Якщо ти не жив у цьому, а просто приїхав зробити нову «галочку» в CV — це, мабуть, х*йово. Натомість якщо ти жив з цим… Згадую той роздовбаний будинок, в якому загинули люди, на якому я написав: «Час чує нас».

Slider image
Slider image

Світлини: Facebook Гамлета Зіньківського

Мер чи хтось з адміністрації наказав цю роботу прибрати, і її замалювали. Коли я повернусь, я відновлю цю роботу. Чи маю я на це право? Не факт, це тонка межа, втім чимало військових подякували мені саме за цю роботу. Подякували навіть люди, які мали квартиру в цьому будинку.

Мені так байдуже на ці роздуми про те, що художник може, а що не може. Я перебуваю в такій ситуації, що не знаю, скільки мені залишилося жити: вранці просинаєшся — це вже перша хороша новина. (Сміється.) Те, що мої роботи можуть когось обурити в Києві, Львові, Франківську, Лондоні чи Берліні, мене не турбує. Приїжджайте в Харків і вдосталь пообурюйтеся.

Коли мистецтво вилазить за межі галерейного простору, багатьох це обурює. Особливо тих, хто взагалі ніколи з мистецтвом не стикався. Вони просто в новинах прочитали, що художник помалював на розй*баних машинах.

Якщо ти не зробиш нічого годного, ти будеш нікому не потрібний, і залишається замкнутися в собі, типу «я такий Ван Ґог, мене ніхто не розуміє». Мене ця позиція не цікавить, адже мене чують. А коли не чують — я крикну, с*ка, так, що обов’язково почують.

Уяви, є такі люди, для яких у світі два зла — це путін і Гамлет.

Дійсно є такі?

Так, мені переповідали. Сам я не сиджу в інтернеті, а от люди, які зависають на всіляких пабліках розповідають, скільки є хейту. Є групи хейтерів по Україні і Європі, які ненавидять особисто мене і мої роботи. Для мене це кумедно.

Чи залишається достатньо часу на творчість, враховуючи те, що ти залучений до батальйону у Харкові?

Коли я працював у Харкові, в мене раніше була політика — під час того, як я малюю на вулиці, я не займаюся справами, не відповідаю на дзвінки, хіба що журналісти фільмують мене під час малювання. Зараз же робота, яку можна було б втілити за три години, розтягується на вісім годин. Тому що мені постійно телефонують з проханнями і я мушу перевірити, що це за людина, чи справді це, скажімо, розвідник з певної роти чи батальйону, а після цього думаю — як я можу допомогти, чим можу допомогти, чи знаю когось, хто може допомогти.

Все це несеться нонстоп, я малюю й одночасно телефоном вирішую всю цю фігню. Дійшло до того, що я став брати з собою повербанк, бо в мене телефон, с*ка, сідає. Я не можу собі зараз дозволити таку розкіш — вимкнути телефон, сказати всім «пішли ви, бо я митець і я зараз малюю». Інколи хочеться, звісно, так вчинити, та на початку я так і робив.

Однак зараз є багато людей, яким я ще маю допомогти знищувати орків. Чим більше знищено орків, тим швидше настане перемога. Їхні втрати мають бути такими захмарними, щоб через 50 років росіяни лякалися української мови. Водночас перемога, на жаль, полягає не лише в кількості жмурів, а й в поверненні життя. Хоча таке саме життя, яке було раніше, вже ніколи не повернеться. Дуже багато крові, руйнацій, тому я вже не буду таким до 24 лютого. Я хочу побудувати нове, будучи маленькою часткою величезної переможної країни.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Що можна зробити, щоб нове життя перевершило собою те, що існувало раніше?

Я проти будь-якої радянщини. Так, Салтівка знищена (Північна Салтівка — житловий район Харкова, що був майже повністю зруйнований ударами російської артилерії — прим. журналіста), але я не хотів би, щоб побудували Салтівку №2. До повномасштабної я робив все від мене залежне, щоб не їздити на Салтівку. Чесно, я ніколи не любив цей район, хоч і народився там. Я хочу побачити на місці Салтівки такий контемпорарі район, в котрий я б сам залюбки переїхав жити.

Так от, можна побудувати ті ж самі хмарочоси-бараки, але навіщо? Не варто повторювати весь цей жах, адже життя тих мешканців перетворюється на лайно. Звичайно, є люди, які вириваються з цього або якось долають ці умови, але ну бл*ть… Подивіться на сучасні спальні райони Австрії. Ось так хочеться жити. Це ж не важко зробити, не треба повторювати радянські помилки. Щобільше ми викорінимо радянського, то краще.

Радянського, а також російського.

Я викреслюю російську мову зі свого життя. Після 24 лютого я перейшов на українську, адже російська мова — це мова *баного, с*ка, загарбника. Хай у мене не найкраща українська, але я працюю над цим. Я прийшов до української мови, а не народився з нею. Це мій внесок у майбутнє моєї сім’ї та країни. Я хотів би жити в Харкові, в якому немає російської мови. Чи коли хтось говоритиме російською, то відчуватиме, що перехожі зазирають косим оком.

Хоча особисто я щодо цього нікому не *бу мозок — відразу кажу співрозмовнику, що розмовляю українською — а ви, як вам зручніше. Харків дуже російськомовне місто, але цікаво спостерігати, як воно змінюється — скільки з’явилося волонтерів, військових, які переходять на українську. І це в якомусь сенсі нова українська. Ми не розмовляли цією мовою, не думали нею, у нас була російська.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Згадую, який здійнявся галас, коли на радіо зменшили кількість російської попси. Власники радіостанцій стверджували, що немає українського годного контенту, а людям заходить от саме російське. Зараз взагалі я не уявляю як це, почути російську пісню на радіо. Сам я не слухаю радіо, але коли, наприклад, їжджу в таксі, часто чую чудову українську музику. Тож український якісний контент з’явився, і це для мене ще раз підтверджує важливість мистецтва під час війни.

Після початку повномасштабного вторгнення ти через деякий час повернувся з Івано-Франківська в Харків. Які в тебе були емоції?

Були очікування, що 9 травня рашка в’ї*е по Харкову чимось таким, що всім буде п*зда. Й ось я приїхав у місто, підписав контракт з батальйоном, чекав. «Весело» стало, але дещо пізніше. Я став жорсткою людиною, хоч я забороняю собі бути надто жорстким. Коли людина каже мені якусь х*йню, я відповідаю, що не маю на це часу, не хочу витрачати свої, можливо, останні години на те, щоб слухати х*йню.

Якось о 9 вечора підходить на вулиці хлопець і запитує, де можна закинути 200 грн на картку. Кажу — давай я тобі скину. Він дає гроші, я скидаю, і тут починається: «Я тут мамі допомагаю, їй 80 років, у неї гангрена, зараз покажу фотки». Мене просто зриває — чувак, я стільки х*йні надивився, а тепер мені ще й роздивлятися гангрену твоєї матері? Вибач, але іди на х*й. (Сміється.)

Чим тебе здивував Харків та харків’яни за час війни?

Не здалися.

А були такі побоювання?

Так. Я, звісно, розумів, які у нас є бійці, але не уявляв, що в такій кількості.

Яким було твоє найважливіше усвідомлення після 24 лютого?

Коли 24 зранку я почув вибухи, спочатку подумав «почалося», а друга думка була — «русні п*зда». (Сміється.) Буває, мене запитують про моє ставлення до війни і всього того, що відбувається, на що я відповідаю: «Нарешті». Нарешті почалася повномасштабна війна. Тепер не треба пояснювати, чому росія погана — відкрий новини і подивись про Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Салтівку. Щобільше територій буде звільнено, то сильніше нас ще нагребе від того, скільки зґвалтованих, закатованих. Потрясінь буде дох*я.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Розкажи про Харків майбутнього.

Якщо все буде правильно, Харків стане новим клондайком — інтелектуальним, творчим і бізнесовим. Це буде місто, в яке люди зі всього світу пачками будуть переїжджати. Якщо ж умовний «Жилстрой» будуватиме Салтівку №2, можна буде говорити про те, що ми прої*алися. (Сміється.)

Я дуже хочу дожити до перемоги й почати будувати нове, побачити, як відбувається становлення вільної, потужної країни. Але не знаю, чи я це побачу, бо повертаюся в Харків, який безбожно лютять і х*ярять просто на знищення. Сподіваюся, що побачу.

Що зараз означає бути українцем?

Якщо ти просто сидиш і чекаєш на те, як усе це закінчиться, ти не українець. Хоча таких мільйони, кому набридло все це. Якщо ти свою квартиру у Львові чи Франківську здаєш (переселенцям — прим. журналіста) за якісь ох*єнні гроші, ти не українець, ти — шмат лайна. Натомість ті, хто воюють, волонтерять, не бачать світу божого, бо вже шість місяців без жодного вихідного…

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Вони святі?

Так, я вважаю, що так. Маю ще познайомитися в Києві з хірургом, який працює буває 40 годин поспіль, здійснюючи важкі операції, бо більше нема кому. Постійно привозять людей, і він місяцями практично без вихідних їх оперує. Для мене це свята людина.

Є у мене робота: «Так! F може ні?..» Це такі чорні кружечки, і коли перед ними сідаєш, ніби утворюється чорний німб з написом «Так! А може ні?..» Робота призначена для того, щоб подумати — чи ти святий — і чому так, або ж ні — то чому ні. Подумати про те, хто ти і нащо ти.

Світлина: Facebook Гамлета Зіньківського

Дякую тобі за насичену бесіду! Нехай живуть святі?

Нехай живуть святі!


Telegraf.Design працює за підтримки спільноти. Підтримуйте Telegraf.Design на Patreon.

avatar
Сергій Казарян
Журналіст у Telegraf.Design
Колонка

У нас є ще дещо для вас