Десь недопита чашка кави залишилась на столі, а десь залишилась купа уламків від будівлі. Десь від квартири залишився тільки ключ. У мене немає дому? Знову?

Публікуємо ілюстрованого листа для всіх, хто лишився без дому чи був змушений покинути його через війну,  та з нетерпінням чекає найшвидшого повернення. Слова Насті Рюмік, ілюстрації Ніки Куріленко.

Якщо у вас є бажання написати подібного листа, висловити свої думки, переживання, почуття, пишіть нам на пошту [email protected]. Телеграф буде радий їх опублікувати.

Ілюстрації: Ніка Куріленко

Місяць тому під звуки сирен ми з подругою зібрали рюкзаки й вийшли з будівлі. Це був останній раз, коли ми бачили свою квартиру, про яку піклувалась, у якій облаштували для себе Дім. Кожна маленька деталь — м’яка постіль, листівки з різних куточків світу, магніти на холодильнику, постер у ванній кімнаті, запах аромапаличок, килимок біля ліжка, полиця повна улюблених книжок, облаштовані місця для роботи, вид з вікна і навіть піраміда  з немитого посуду (постійний атрибут нашої кухні) — робили орендовану квартиру нашим справжнім домом.

За останні п’ять років я мала п’ять переїздів. Бувало переїздила частіше, ніж раз на рік. Це була низка орендованих квартир. І зараз я задумалась, що в кожній з них я облаштовувала справжній, свій Дім. Розуміла, що це не назавжди. Що буде нова квартира, буду «будувати» там новий Дім.

Все моє цінне майно — макбук, айфон, та ейр подси. Ну ще, мабуть, вінтажний ФЕД-3. І мені ніколи не відчути болю людей, які втратили власне житло. Дім, який будували, працюючи більше ніж з понеділка по п’ятницю, довше ніж по 8 годин на добу, вище за власну спроможність. Дім, де почували себе в безпеці.

Місяць назад, під звуки сирен, ми з подругою зібрали рюкзаки й вийшли зі свого Дому. Те саме зробили тисячі, мільйони українців. З того часу, щодня я думаю про майбутнє.

Коли ми переможемо, відбудуємо країну, створимо для себе новий Дім. Як у ньому жити?

Постійно мати зібраний рюкзак безпеки? Біля ліжка поруч з улюбленою книжкою тримати одяг, щоб швидко вдягнутися «раптом що»?
Як почувати себе вдома тепер, коли нам вже доводилося його покинути, швидко і з усвідомленням, що, можливо, бачимо його востаннє?

Звісно, це посттравматичний синдром. ПТСР. Звісно, він лікується.

Але. У світі немає стін, які не можна знести. Немає фортець, які не можна зруйнувати. Немає міст, які не можна знищити.

Але! У всьому світі немає й стін, які не можна знову звести. Немає фортець, які не можна наново закласти. Немає міст, які не можна відбувати. Є лиш одне, що не можна повернути — людські життя.

Коли ми переможемо, відбудуємо країну, створимо для себе новий Дім. Як в ньому жити?
Сьогодні я знайшла, здається, просту відповідь. Ця відповідь — жити: дихати, відчувати як б’ється серце, ловити ритм свого пульсу.

Я зрозуміла: не важливо скільки ще моїх домівок буде зруйновано. Поки я жива, поки живі мої близькі, поки поруч кохані люди — я «побудую» для нас ще сотню нових домівок, якщо доведеться.

Насправді втратити Дім — це втратити людей, які дають нам відчуття дому. Втратити Дім насправді — це втратити себе. Бо Дім — це ми, наші родини, друзі, кохані.

Біль від втрат, від пекла, через яке пройшли наші люди, влучає снарядом прямо в серце. Та наша українська сила міцніша за будь-який біль. Вона живе у кожному українцеві, кожній українці. Вона відшліфована поколіннями козаків і козачок, селян і селянок, митців і мисткинь, поетів і поетес, борців і борчинь за Волю, за Незалежність.

Будь ласка, як би не було важко, віднайдіть у собі цю силу.

Іван Багряний писав — сміливі завжди мають щастя. Ми сміливі. Ми мали і ще матимемо щастя. Кожний з нас втратив важливу, велику частину життя. Та ми не втратили Дім. Бо Дім — це ми, наші родини, друзі, кохані.

Бережіть себе і пам’ятайте: поки ви дихаєте — ви вдома.