Оксана Курмаз – українська аніматорка та ілюстраторка, чиї роботи регулярно з’являються на анімаційних та кінофестивалях і збирають нагороди. Telegraf.Design поставив Оксані декілька запитань та попросив зібрати її роботи.
Я «вчилася малювати» в художці все життя та закінчила дизайнерський універ, де для диплому проєктувала плавучий ресторан і думала, що буду урбаністкою. Але потім відволіклася на бажання малювати, й після не найбільш натхненної офісної роботи в ігровій сфері – пішла на фріланс. Там у мене з’явилося більше часу думати та досліджувати, і я нарешті почала просікати, як може виглядати сучасна ілюстрація.
Мені доволі складно й боляче малювати, як хочеться. По фану і для себе я майже ніколи нічого не робила, крім акварельних натюрмортів і пейзажів. Згодом, мені частково вдалося позбутися цієї проблеми, і я почала намацувати, як мені цікаво працювати з графікою, і який настрій хочу нею створювати. У цьому мені найбільше допомогли лекції Віктора Меламеда, ведення скетчбуків (зі скрипом) і підтримка – спершу, найближчої людини, а потім – і відгуки людей, коли я почала постити картинки в соцмережах.
От це моє: психована графіка без кордонів і комерційних трендів, тривала історія в моменті, яка викликає неймовірний захват у глядачів і поєднує людей.
А ще мій хлопець – моушн-дизайнер, і разом ми захопилися переглядом авторської анімації на Vimeo. Ми навіть робили невеликий фестиваль у себе в Миколаєві, де крутили божевільний анімаційний короткий метр для дорослих – Animation Dope Show. Тут і зійшлися всі крапки, я просто нарешті відчула впевненість, що от це моє: психована графіка без кордонів і комерційних трендів, тривала історія в моменті, яка викликає неймовірний захват у глядачів і поєднує людей.
Звісно, хотілося робити щось своє. Тому перший анімаційний проєкт був нашим особистим і спільним з Денисом Чернишем – коротке відео з вражень про поїздку автостопом до Грузії. Я намалювала свій перший сторіборд, стайлфрейми в ілюстраторі, а Денис все оживив в афтері.
А потім я спробувала робити покадрову анімацію. І, звісно, хотіла одного разу спробувати її продати. Мені пощастило, і вийшло взяти перший оплачуваний проєкт на Upwork – анімаційний музичний кліп. Тоді в мене майже не було анімації в портфоліо, співачці просто сподобався один скетч, який я намалювала про себе.
Перший такий проєкт йшов складно, малювався повністю у фотошопі з мінімальною кількістю анімації, яку, як мені здавалося, я зможу подужати. Але результат, фідбек і вплив цього проєкту на мене і на людей – перевершили очікування.
Анна Райнер написала цю пісню для своєї дочки, яка страждає від апатії і депресивних настроїв у свої вісім років. Тому музика мала стати своєрідним провідником через ці стани та допомогти швидше повернутися до нормального життя. Спираючися на текст пісні, я намагалася посилити його історією, візуальними метафорами та кольором.
У мене вийшло бути причетною до створення легкої пігулки від апатії.
Після того, як кліп був намальований і показаний на українських і зарубіжних фестивалях, багато людей казали, що відео їм дійсно допомагає відчувати себе краще у складні моменти. Так у мене вийшло бути причетною до створення легкої пігулки від апатії. Раніше мені платили за ілюстрації для онлайн-казино. Рішення триматися ближче до анімації вкоренилося ще сильніше.
Багато великих зарубіжних фестивалів анімації прийняли і показали мою роботу, вона навіть отримала кілька нагород на українських фестивалях: Відкрита Ніч, Бруківка, КРОК. Це, здається, схоже на початок професійної діяльності, хоча відчувати синдром самозванки в анімації мені навіть подобається. Набагато цікавіше, коли робота схожа на авантюру, а ти – на щасливу засранку, ніж коли ти слідуєш системі і нібито тільки тоді маєш шанс досягнути визнання. Я досі поверхнево знаю 12 принципів анімації і тільки в процесі роботи намагаюся їх потроху освоювати. А іноді я просто забиваю, якщо це принаймні якось внутрішньо виправдано для мене, що, звісно, завжди суб’єктивно.
Цей перший проєкт зрештою привів за собою наступний, не менш захопливий. Ми з Денисом Чернишем намалювали кліп на пісню Elohim і Skrillex для великого лейбла OWSLA. Історія сюжету розповідає про обмін чистою енергією і створення нових світів. Elohim у своєму синглі Connect співає про те, як важливі нові взаємозв’язки в людському суспільстві.
Я майже завжди беру в роботу проєкти, тематика яких мені цікава або щонайменше близька, а також має хоч якусь цінність і користь для людей. Тому музика, культурні, освітні та документальні сфери в пріоритеті, а от у рекламу сигарет або кредитів в один клік навряд влазила би. За тегами першого проєкту до мене часто звертаються клієнти з продуктами, що пов’язані з темою психологічного здоров’я, така ніша мені цілком до душі.
Наприклад, минулого року я намалювала анімацію для нон-профіт організації, одним із завдань якої є формування свідомості й уваги до свого психічного здоров’я. У відео йдеться про те, що навіть у найважчих ситуаціях можна поліпшити якість свого життя, систематично працюючи над цим.
Але я часто працюю і над чистою комерцією. Одного разу малювала рекламу для додатку BAND, на прєкті був арт-директор, тому я просто реалізовувала вже конкретне бачення й ідею. Проте, я все одно розважилася, коли під час роботи надихалася популярними мемами, щоб у головного персонажа вийшла кумедна розлючена міміка. Там ще є пекельний вогонь, падіння людей і єдиноріг. І я рада, що вийшло затвердити кольорову гамму, яка була мені до душі.
Хочеться насамперед розфарбовувати свій світ і ділитися всім цим артом із найближчими.
На гонорар від цього проєкту я подорожувала все літо, відновлюючи здоров’я після психологічно складного періоду, а також зробила ще безліч приємних і корисних штук: переїхала до Києва та купила потужніший комп. Звучить непогано, і я не впевнена, що на локальному ринку мені би заплатили принаймні половину вартості. Мені хотілося би більше співпрацювати з місцевими бізнесами, організаціями та артистами – хочеться насамперед розфарбовувати свій світ і ділитися всім цим артом із найближчими. У мене вийшло навпаки, але, думаю, незабаром я зможу поєднувати роботу з українськими та зарубіжними замовниками. Заробляти більше на американському ринку, і завдяки цьому мати трохи вільного часу, щоби робити тут проєкти для душі – звучить як план.
Також відчуваю, що рано чи пізно мені набридне займатися комерцією і захочеться використовувати майже весь час на свої проєкти – наприклад, на створення анімаційних фільмів. У такому випадку завжди можна досліджувати питання отримання фінансування. До речі про це часто розповідають запрошені з різних країн гості фестивалю Linoleum, вони діляться досвідом отримання грошей для своїх анімацій. Але от поєднання фул-тайм-неулюбленої-роботи з особистими проєктами – для мене вже звучить як занадто багато роботи. Не розумію, коли тоді жити, і як не поїхати кукухою? Не варто забувати, що анімація займає дійсно багато часу і сил.
Я намагаюся стежити за всіма українськими аніматорами, особливо якщо вони знімають свої фільми, або в них є авторський стиль. Мої улюблені режисери анімації – це, звісно, Микита Лиськов, а також Настя Фалілеєва, Стас Сантімов. Рада, що вдалося познайомитися з ними завдяки фестивалю анімації Linoleum, в якому я беру участь вже три роки поспіль.
Серед зарубіжних аніматорів просто безодня якісного контенту і авторів. Я велика фанатка авторської анімації в дусі Девіда О’Райлі, Джуліана Гландера, Реки Буксі, спільноти аніматорів Late Night Work CLub, анімаційного контенту Adult Swim, обожнюю й дитячі мультсеріали Cartoon Network, які насправді працюють на різноманітні вікові аудиторії. Мої улюблені – це «Дивовижний світ Гамбола» (The Amazing World of Gumball) та «Яблуко й Цибуля» (Apple & Onion). Щоби почати досліджувати різних авторів, достатньо зайти на вімео в категорію анімації замість перегляду нетфлікса.
Telegraf.Design працює за підтримки спільноти. Підтримуйте Telegraf.Design на Patreon.