Вадим Грін, дизайнер продукту в OLX та колишній автор Телеграфу, запустив власний курс з «Психології для дизайнерів». Вадим поділився своєю думкою про бум різноманітних курсів, про те, чому дизайнера може привабити роль ментора, про синдром самозванця (куди ж без нього) та складні запитання від учнів, які не можна лишити без відповідей.
Головний інструмент у роботі дизайнера — емпатія. Не Sketch, Figma чи AdobeXD, а здатність до усвідомленого співпереживання та розуміння емоцій інших людей.
Зараз ми бачимо справжній бум нових креативних шкіл, курсів, тренінгів тощо. Як ти думаєш у чому причина? Люди зрозуміли, що це непоганий заробіток?
Причин багато. Проте всі вони корінням тягнуться до однієї, на мою думку, фундаментальної — недосконалість, хоча краще скажемо, занедбаність, нашої системи освіти. Бо про недосконалість можна буде говорити, коли будемо мати основу для вдосконалення.
Я маю на увазі державну освіту: школи, коледжі, університети. Як багато шкільних закладів думають про креативний розвиток дітей? А чи багато університетів можуть підготувати спеціалістів дизайнерів? Не просто тих, які вміють рухати пікселі, а мають потрібні й актуальні знання та розуміння законів функціонування бізнесу, психології, навички з аналізу даних, естетики та художнього проєктування. Державні навчальні заклади мають більше шансів відбити будь-яке бажання навчатися. Навіть наявність диплому, яка за моїх часів ще проходила за «цінність» навчання в університеті, уже не така приваблива. Бо всі роботодавці з креативної й інформаційної сфери розуміють, що диплом не може сказати про тебе як про спеціаліста аж нічого.
Тож, причина перша — брак вибору. Причина друга — зневіра потенційних студентів у державній освіті. Ці причини в поєднанні з бажанням молоді все ж навчатися креативним професіям, (додамо до цього ще халепу з пандемією) сформували плідний бізнес-ґрунт для створення онлайн шкіл, курсів, семінарів. Вони дають можливість навчатися за потрібними напрямами та зробити навчання цікавим, якісним, індивідуальним — як це має бути в сучасному світі.
Звісно, долучаються до цього процесу й шахраї. Щодня я бачу купу реклами чергового курсу, де обіцяють з будь-кого зробити дизайнера за тиждень. Але цей побічний ефект — тимчасове явище.
Як ти ставишся до фрази: «Той, хто вміє — робить, а хто не вміє, той вчить інших» (Бернард Шоу)?
Як до влучного, сповненого іронією зауваження на адресу тих, хто полюбляє давати поради, яких ніхто не просив.
Викладачі та ментори мають бути практиками. Одна з найбільших проблем наших навчальних закладів у тому, що викладачі виключно теоретики. Вони відстають разом із навчальною програмою від ринкових реалій на багато десятиліть. Тому дуже круто, що з’являється дедалі більше джерел, звідки учні можуть отримати знання від тих, хто вміє робити.
Які сигнали того, що дизайнерові варто спробувати викладати, якщо є ідея почати, або кудись запрошують? Як у тебе вперше з’явилася ця ідея?
Мені подобається більше слово «ментор», а не викладач. Всі ми дуже різні, у кожного своя мотивація і свої сигнали. Можу розповісти власну історію, яка допомогла мені цей поклик усвідомити.
Декілька років тому я написав статтю «8 Things you need to know to become a successful product designer» для медіум-журналу UX Collective. Потім вона виходила й на Telegraf.Design. Та стаття отримала широкий розголос, мені написало багато людей із різних країн. Було навіть повідомлення від одного хлопця з Індії. Він подякував за матеріал і попросив подивитися його портфоліо та резюме, дати рекомендації. Ми з ним спілкувалися доволі довго. Його роботи були цікавими, базувались на дослідженнях — він мав великий потенціал, але дечого не вистачало. Мені вдалося швидко зрозуміти чого саме, я дав йому декілька порад.
Через два роки він знов написав мені, що можливо ви мене не пам’ятаєте, але ви допомогли мені пару років тому, а тепер я перебрався в Берлін і працюю в компанії «X». У мене аж сироти виступили на шкірі. Дивовижно було ще й те, що та компанія «X» розташовувалася двома поверхами нижче від мого офісу.
Тоді я відчув «хвильовий ефект», що описує Ірвін Ялом, від однієї лише статті.
Я не впевнений, що всіх дизайнерів на якомусь етапі приваблює ідея почати менторську, або викладацьку діяльність. Це ймовірніше виняток із правила. Але моїм сигналом до менторської діяльності став той відгук дизайнера-початківця з Індії.
Які в тебе були найбільші сумніви (якщо були) перед тим, як ти зважився викладати? Як ти їх переміг?
Понад усе я боявся, що не зможу зацікавити людей своїм матеріалом. Я ніколи не навчався бути саме гарним ментором. І курсів з ораторського мистецтва не проходив також. Але вирішив дати собі шанс.
У цю роль я занурювався поступово. Зрештою школа SKVOT запропонувала мені провести курс для продуктових дизайнерів і надала для того певну свободу дій. Курс був для досвідчених дизайнерів, на складні теми, з моєю авторською програмою. Я вирішив, що проведу його і далі подивлюся на результат і відгуки студентів. І вони перевершили мої очікування! І матеріал, і стиль викладання всім сподобався. А я отримав віру в себе і пропозицію продовжити співпрацю зі школою.
Чи не було в тебе синдрому самозванця?
Я з ним живу усю свою кар’єру. Він послабив хватку, здається, тільки зараз.
Уперше він з’явився 15 років тому, коли я зробив перший сайт на замовлення. У 16 років я заробив за нього $80 — для мене тоді це були величезні гроші. Я не вірив до кінця, що заслуговую на цю винагороду. Проте мені подобався процес і я вирішив вчитися далі та сподіватися, що це відчуття колись мине. Але далі була перша серйозна робота із сумнівами: «А хіба мене можуть узяти? Я ж навчався всього сам, за освітою соціолог, хіба я можу бути дизайнером?», перший виступ на конференції: «Хіба мій досвід може бути комусь цікавим? Я ж звичайний дизайнер…», і т.д.
Першою великою перемогою в битві із синдромом самозванця був мій власний продукт — First Aid App. Коли ми зі співзасновницею продукту вирішили його згорнути, то озирнулися і зрозуміли, що завдяки додатку 4 тис. українців отримали допомогу: інформацію про стан здоров’я, або ж медичну консультацію.
Історію про хлопця з Індії я вже розповідав вище. Далі мої учні, які або змогли почати кар’єру та знайшли свою першу роботу, або здобули підвищення. Все це надихає і звільняє.
Що у викладанні найскладніше?
Це вимагає повної самовіддачі. Якісне навчання, як на мене, це завжди про індивідуальний підхід до кожного учня. А це потребує багато сил і ресурсів: фізичних, часових і моральних. Ментор має бути завжди коректним, уважним, «відчувати» своїх учнів, їхній настрій та мотивацію.
Чи ставили тобі питання, на які ти не знав відповіді?
Так, звісно! І це нормально, бо я далекий від того, щоби володіти всіма знаннями Всесвіту. Бувають питання на кшталт: «А як зробити отаке?», — і я можу не мати відповіді одразу, треба подумати, як це все ж зробити. Траплялися й більш серйозні речі, наприклад, колись у мене проходив курс хлопець із багаторічним досвідом роботи менеджером продукту й у нас із ним траплялися… неузгодження щодо бачення вдало налаштованих процесів розроблення продукту. Але я впевнений, що дискусії, які виникали між нами, були на користь іншим учням. Зрештою ми знаходили спільні знаменники й діставалися разом спільного бачення.
Вчителі так само мають можливість навчатися у своїх учнів. І я переконаний, що будь-який вчитель має бути відкритим, уважним, готовим до того, що він не є «істиною в останній інстанції». Моя улюблена фраза у ролі ментора: «Ось! Учень перевершив вчителя!».
Що найважливіше у створенні методології чи методики викладання? Дизайнери ж теж її створюють, так?:) Як можна бути впевненим, у тому, що вона працює? Як її можна й потрібно тестувати?
Тут тонка зараз крига під нами 🙂 Бо методологія та методика — геть різні речі. Думаю, тебе все ж більше цікавить розроблення програми, практичні заняття, завдання для самостійної роботи, рекомендована література тощо. А це методика. Звісно, під кожен курс хороший викладач будує свою програму, підбирає матеріал, знаходить із власної практики потрібні кейси та історії. Робить все, щоб учні здобули цінні й актуальні знання, нові навички та водночас щоби процес був цікавим, а можливо навіть захопливим. Я завчасно обдумую, як саме я можу досягти цих ефектів.
Така ж філософія й мого нового курсу з психології для дизайнерів. Він не зробить ні з кого дизайнерів за декілька лекцій та один воркшоп. Але зможе розширити експертність, дати серйозний буст початківцям і нові знання досвідченим дизайнерам.
Завжди в голові потрібно тримати для кого буде курс: якого рівня спеціалісти, з яким досвідом і з якої вони країни. Усе це впливає на те, що саме та у який спосіб вивчатиметься.
Перед кожним курсом проводяться опитування, ми намагаємося зрозуміти очікування та прагнення учнів. Я за максимально індивідуальний підхід. Але немає якихось окремих груп, які б ми спеціально збирали для тестування матеріалу та навчальних методик. Кожен курс, кожен новий учень — шанс стати кращим викладачем та відшліфувати методику вже на етапі «продакшену».
Які три питання потрібно поставити, аби обрати з усіх можливих варіантів якісний курс?
- Чи навчуся я нового на цьому курсі?
Це питання насправді не таке просте, бо пошук відповіді на нього вимагає вивчення не лише теми й навчальної програми, але й дослідження біографії викладача, відгуків учнів, що вже пройшли цей курс чи навчалися в цього ментора раніше. - Як проходить навчання?
Це те, що потрібно запитати в менеджера й бути прискіпливим. Треба дізнатися наскільки велика група учнів, наскільки щільно викладач буде працювати з ними, як він даватиме фідбек, чи будуть домашні завдання та в якому обсязі, чи є практичні, як проходять лекції тощо. - Що саме я отримую, за які гроші та за який час?
Власне, це узгодження ціни з наповненістю курсу та власними часовими ресурсами. Я переконаний, що учні мають право обирати найбільш гнучкі формати навчання.
Курс Вадима з «Психології для дизайнерів» почнеться 15 лютого, наступний потік — 15 березня. Можна обрати з трьох форматів навчання: від просто прослуховування лекцій до індивідуальних консультацій з викладачем.
Telegraf.Design працює за підтримки спільноти. Підтримуйте Telegraf.Design на Patreon.