«Коли є легка незавершеність, експеримент виглядає цікавіше. Має бути відчуття, ніби образ зловили в якійсь середній точці. Коли все вилизане, правильне і завершене на 100%, воно стає нудним, одразу мертвіє».
Костянтин Сень, артдиректор Fedoriv Agency, виступає за візуальні експерименти, любить естетику блек-металу та цікавиться діджитал-фешном й цифровими аватарами. Костя показав Telegraf.Design особисті проєкти, які створює у вільний час. Власне їх він називає експериментами. Каже, що більша частина його «картинок» — це гра в «А що буде, якщо…?».
«У вільних експериментах ти не обмежений брифами, маєш максимальну свободу, ніщо тебе не стримує, — розповідає Костя. — З одного боку це круто — можна створити що завгодно. З іншого боку — це складно, бо не маєш жодних критеріїв. Ти просто перед білим аркушем паперу. Коли щось створюєш в агенції, є інструкції до цього білого аркуша у вигляді брифу. А тут їх немає. Хоча в цьому і є особливий кайф таких експериментів».
«Коли почався локдаун, потрібно було переключатись, аби робити щось окрім роботи. З’явилась можливість експериментувати більше. І я спробував створити одяг, вдягнути його на аватарів. Ось вони в мене й вийшли трошки тематичні, родом з карантину: полімерний напівпрозорий матеріал, блискавка, що закриває обличчя. Так, нас всіх трохи “застебнули”».
Проєкт об’єднав у собі окремі експерименти. Костя каже, що врешті він захотів їх оживити: «Коли робиш анімацію, часто стає зрозуміло, що десь не вистачає динаміки. Тоді додаються нові елементи, і це все починає жити зовсім по-іншому».
Костянтин давно цікавиться темою цифрового фешну та аватарів. За його словами, діджитал фешн існує у двох проявах. Перший — це віртуальний показ фешн-колекцій. Такий підхід економить людські, матеріальні та виробничі ресурси, а також виключає особистий контакт. Другий прояв — це сам одяг, який існує лише в цифрі без планів матеріалізуватись.
«Велика кількість людей проводять у мережі дуже багато часу, і для них їхній перформанс у мережі суперважливий. Не менш важливий, ніж в реальному житті. Тому створюється одяг, який можна приміряти у діджиталі, купити цифровий лук на сайті та зробити в ньому умовне селфі. У Dazed Media’s Trend Report (звіт, що відстежує культурні тренди — ред.) прочитав, що понад 20% молодих людей більше подобається їхній перформанс у мережі, ніж реальне життя. Тобто мережа для них значно важливіша.
Ще одна lockdown робота. Тут написано sweet home. Хоча напис не розрахований на те, щоб його одразу розгледіли. Особливість роботи в тому, що шрифт намальований від руки.
«Дуже цікаво під час різноманітних експериментів зробити щось руками. Мені це рідко вдається — не дуже добре малюю від руки, та в моїй діяльності це особливо і не треба. Але зв’язок голови з руками — дуже важливий. Це необхідна складова в роботі. Про це цікаво розповідається у книзі “Майстер” Річарда Сеннета. Раніше в ремеслах ручна робота було невід’ємною частиною. Наприклад, архітектори від руки замальовували величезну кількість елементів майбутньої будівлі під різними кутами. Таким чином вони краще її пропрацьовували. Зараз із розвитком технологій ми це втрачаємо. І це приносить іноді досить відчутну шкоду фінальному твору».
Цей експеримент полягав у тому, щоб зняти 3D-модель в одній-двох позах, але різними лінзами, і так показати різну пластику.
«Тут мені захотілось додати розкиданої динаміки, ніби це все в русі відбувається. І тоді картинка ожила. Ми ніби зловили її в процесі», — розповідає Костя про цей експеримент.
«Ми всі останнім часом стаємо трохи цифровими. Я не знаю жодної людини, яка б ніколи не використовувала маску в інстаграмі. З одного боку це по фану, а з іншого — певне покращення себе. Це теж експеримент: “що буде, якщо зробити так?”. Так і виникають напівлюди, напіваватари. Уже зараз створюють artificial influencers, таких як Miquela. Ці моделі можуть з’явитись у серіалі, уже з’являються у рекламних кампаніях фешн-брендів».
Бувають речі, які важко поєднуються, але вони дуже сильно працюють разом. Crucified freedom саме про це: «Вираз обличчя передає умиротворення та спокій, але поза говорить, що цей спокій — не так щоб і твій власний вибір, тебе до нього прибили, як на хрест».
Про процес та необов’язковий результат
«Я прихильник того, що образи, які виникають в голові, потрібно кудись втілювати. Інакше вони займають місце, як продукти в холодильнику, і з часом псуються. Картинки в голові рідко забуваються, вони нашаровуються. Тому як тільки з’являється якась цікава думка, я намагаюсь її намалювати, хоча б драфтово. І просто відпустити, аби не тримати більше в голові.
Її потрібно починати реалізувати по свіжому. Бо чим далі відкладаєш, тим більше вона видозмінюється, затирається. Інколи потрібен мінімальний скетч, аби зрозуміти композицію, просто вилити на папір. А буває, що ідея слабка. Але коли починаєш малювати, вона стає цікавішою — ще тричі видозмінюється і врешті ти маєш щось зовсім інше. Тоді важливим стає сам процес. Особливо, коли робиш щось руками. Ти експериментуєш над чимось новим і буває абсолютно неважливо, що вийде врешті. В цьому і є власне весь кайф. А не в фінальному результаті. Хоча відчуття того, що от зараз потрібно зупинитись, теж дуже приємне. Ось зараз ти зловив той самий образ, і він тобі дуже подобається».