Статті
А чому ти не поїхав?
Співзасновник Spiilka Володимир Смирнов про те, чому обрав Україну
6 серпня, 2019
Володимир Смирнов
Дизайнер, дизайн-директор spiilka design büro
Ми любимо тексти без помилок. Якщо ви їх знайшли, виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.

Серед найпопулярніших текстів на Telegraf.Design завжди були матеріали про досвід еміграції. Наприклад, про успішний переїзд продуктового дизайнера у США. Ми любимо про це говорити, читати, можливо, мріяти, але найчастіше залишаємося в Україні. Співзасновник дизайн-бюро Spiilka Володимир Смирнов теж обрав розвивати свою справу тут. У власній колонці він глибше рефлексує над вибором і пояснює його причини.

Читайте також: Продуктовий дизайнер в Європі та Україні: відмінності в роботі

А чому ти не поїхав?

Коли мені ставлять це питання, я чомусь відчуваю, як мене оцінюють і перевіряють.

Розкручується у моїй голові це так: «Ти начебто крутий дизайнер, ну або здаєшся крутим. Усі круті дизайнери в Каліфорнії, Нью-Йорку, Лондоні, Амстердамі, а чому ти тут? Я зрозумів! Ти не крутий!».

Шкала крутості дизайнерів

З цим, схоже, нічого не вдієш. Я й сам ріс на американських фільмах, колекціонував американські та європейські сигаретні пачки і пивні банки, мріяв про справжні джинси Levi’s і кросівки Adidas і схильний за замовчуванням оцінювати все американське і західноєвропейське вище, ніж рідне.

Розуміючи, що безнадійно програв цю сутичку, розповім, чому я не поїхав. Але для початку пройду тест.

Тест емігранта

У мого друга Льоші Соболєва, режисера й засновника компанії VGNC, є теорія, за якою можна оцінити об’єктивність суджень емігранта про країну, в яку він переїхав. Льоша чотири роки гарував у Нью-Йорку, розвиваючи своє агентство, — йому можна вірити.

Сам тест дуже простий: якщо емігрант лає все, що залишив на батьківщині, вірити йому не можна. Швидше за все це гіперкомпенсація — на новому місці перші роки дуже важко і, щоб виправдати свої страждання, людина починає «навалювати» на країну, з якої вона виїхала. Вірити їй можна тільки тоді, коли відболить і вона почне порівнювати тверезо.

Оскільки я не-емігрант, то швидко пройду цей тест навпаки — оцінюючи Україну, щоб вам не довелося мене переконувати, що тут погано.

З позитивного: політична конкуренція, зачатки реформ, безвізовий режим, агросектор, IT, армія (10 місце в Європі, 29-те — у світі). Але якщо чесно …

Чи ж..па в нашій країні? Так. Ми найбідніша країна Східної Європи, ослаблена війною і 70 роками совка. У нас найгірші дороги у світі (130 місце зі 137), високий рівень корупції (120 місце зі 180), у нас непросто вести бізнес (71 місце зі 190, у Грузії — 6-те, у країн Балтії 14, 16 і 19 місця), у наших містах некомфортно жити (Київ 118-ий зі 140 міст у рейтингу комфорту для життя) і в нас проблеми з екологією (Київ у 10-ці найбільш забруднених міст Європи).

Якщо вам здається, що українці в більшості не схожі на європейців чи американців, і ви часто відчуваєте іспанський сором, зіткнувшись із ними в аеропорту або на курорті, — ви маєте рацію, ми не схожі. Ми нескінченно далекі від американців, німців і навіть сусідів поляків.

Порівняння менталітетів країн: https://www.hofstede-insights.com/country-comparison/germany,poland,ukraine,the-usa/

Чи буде краще? Цілком можливо, що ні, і шлях до кращого життя буде довгим і болісним. За однією з теорій на зміну менталітету нації потрібно близько 10 років, а саме він багато в чому впливає на темпи розвитку країни.

На цьому будемо вважати, що тест не-емігранта я пройшов, знаю, що в Україні ж..па, і можна рухатися далі.

Чому я не поїхав?

Маю кілька варіантів відповіді.

Варіант №1. Генетичний

Тому що не зміг. Багато в чому, якщо не повністю, мою поведінку визначають гени і виховання. Схоже, я отримав генний «набір домосіда» і виховання «де народився, там і згодився». Трохи більше про це тут.

Варіант №2. Романтичний

«Адже корабель, крихітко, це не просто кіль, палуба, вітрила. Корабель – це свобода, це можливість плисти до лінії горизонту», — капітан Джек Горобець.

Я іноді граю у FiFA, і моя улюблена розвага — взяти команду з другого або третього дивізіону, наприклад, Union Berlin або Millwall, і протягом десяти сезонів тягти їх в еліту футболу. З дитинства я часто вибираю неочевидних і не найбільш прокачаних. У футболі — не Баварія, а Боруссія, не Манчестер, а Ліверпуль. Не Шумахер, а Жак Вільньов. Не Брюс Лі, а Жан-Клод Ван Дам.

І ось Україна й Київ для мене цілком вкладаються у цей патерн. Здається, що потрібно тільки добре попрацювати, пройти круту пригоду, пограти 10 сезонів і все вийде.

Варіант №3. Нейрофізіологічний

Більшу частину часу я не помічаю недоліків своєї країни, і не тому, що переміщуюся з точки А в точку В на машині (хоча й тому теж), а тому, що зір — дуже дороге задоволення. Нейрофізіологічно дороге.

«Далеко не вся ваша сітківка високочутлива. Обличчя розрізняє лише та частина нашого ока, що розташована в самісінькому його центрі. Кожній клітині сітківки треба аж 10 000 клітин зорової кори головного мозку, щоб виконати лише першу частину багатоступеневого процесу бачення. А кожній з тих 10 000 клітин треба ще 10 000 клітин, аби перейти до другої стадії. Якби вся ваша сітківка була надчутливою, вам знадобився би величезний череп кінематографічного прибульця, щоб мозок умістився в ньому. Отже, коли ми щось бачимо, відбувається своєрідне сортування. Більша частина нашого зору периферійна й має низьку роздільну здатність. Найважливіші речі ми бачимо центральною ямкою сітківки», — Джордан Пітерсон «12 правил життя. Як перемогти хаос».

Виходить, що чітко ми бачимо тільки те, на чому фокусуємося. Мозок отримує тільки 10% загальної картинки за допомогою зору, а решту 90% добудовує сам. І виходить, що…

Наші цілі визначають те, що ми бачимо. Ми бачимо тільки те, що можемо уявити, і тільки те, що хочемо.

Я зрозумів, як зробити своє життя осмисленим (далі будуть пафосні слова, вибачте, але чомусь завжди, коли намагаєшся озвучити сенс життя або місію, це звучить як пластмаса або «клюква»). Я намагаюся зменшити хаос довкола себе, мені подобається впорядковувати речі і змінювати їх на краще. Для цього я використовую дизайн як інструмент. На цьому я фокусуюся і з цієї точки зору Україна — це справжній Клондайк.

Варіант №4. Егоїстичний

Я егоїст і … наркоман 🙂 Тут у мене виходить робити круті проєкти і щось міняти, мені це подобається, приносить задоволення, я отримую свій кайф. І я боюся, що при переїзді можу це втратити: буду займатися побутом, адаптацією, нецікавими проєктами, пробиватися заново. Не хочу витрачати на це час. І, можливо, як наркоман, я потім пошкодую про це, але по-іншому поки не можу.

«Щоб по-справжньому оцінити щось, потрібно обмежити себе цим. Життя знаходить особливу радість і сенс, коли ви десятиліттями занурюєтеся в стосунки з однією людиною, одне ремесло, одну роботу. Але таке занурення неможливе, якщо ви не відкидаєте альтернатив.

Така відмова — природна і необхідна частина вірності нашим цінностям, а отже, і нашій ідентичності. З того, що ми відкидаємо, про нас можна сказати багато. А якщо ми нічого не відкидаємо (можливо, зі страху, що нас самих відкинуть), ми позбавлені власного «Я», — Марк Менсон «Тонке мистецтво пофігізму: Парадоксальний спосіб жити щасливо».

А чому ви запитуєте?

Мені здається, коли ставлять це питання — шукають підтвердження свого, можливо, ще невисловленого рішення. Їхати страшно — а раптом не вийде. Не їхати страшно — а раптом тут все накриється мідним тазом. Ми хочемо бути абсолютно впевнені у своєму майбутньому, хочемо знати, що наш вибір правильний, не хочемо ризикувати, і в результаті не хочемо страждати. Але це неможливо.

«Усе в житті, до чого варто прагнути, здобувається через негативний досвід. Будь-які спроби уникнути, оминути і приглушити негатив матимуть лише зворотний ефект. Спроба уникнути страждання є формою страждання. Спроба уникнути боротьби є боротьбою. Відмова визнати невдачу є невдачею. Приховування ганебного саме по собі ганебне», — Марк Менсон «Тонке мистецтво пофігізму: Парадоксальний спосіб жити щасливо».

Якщо моя відповідь про те, що я поки не збираюся нікуди виїжджати і мені й тут добре, вас турбує, — не сумуйте і не намагайтеся мене переконати — їдьте. Вам не потрібно мене переконувати, що тут погано. Вам потрібно зробити все, аби не шкодувати в кінці життя про те, що ви не поїхали.

А мені не потрібно соромитися того, що я залишаюся, і саме час перестати соромитися свого паспорта.

Про паспорт я задумався, коли ми з Льошею Соболєвим полетіли в Берлін. На вулиці до мене кілька разів зверталися німецькою, приймаючи за свого. Щоразу я радісно повідомляв про це Льоші, поки він не підмітив: «А чого ти радієш? У тебе комплекси?». Довелося собі зізнатися, що так. Мені приємно, коли мене приймають за німця або британця. Виходить, мені самому здається, що бути українцем — не круто.

Не знаю, чи зможу цього позбутися, але спробую. Відступати мені нікуди, адже поки формувався і зростав мій мозок, я жив в Україні, мені вже далеко за 25, зростання давно завершено, а це значить, що я «прошитий» назавжди і буду українцем до кінця свого життя, де б не опинився. Прийшов час це визнати й отримувати від цього задоволення.

Слава Україні! 😉


Раніше Telegraf.Design розповідав про основоположників українського дизайну.

avatar
Володимир Смирнов
Дизайнер, дизайн-директор spiilka design büro
Колонка

У нас є ще дещо для вас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: